Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
— Я зовсім не хотів...
—гНі, ні, ти правду казав! Я думала, я читала,— нема нічого нового.
Вона схилилась грудьми на широке кам’яне поруччя.
— Схились коло мене й обійми мене. Ближче, Юрчику! Такого вечора хочеться зробити щось неможливе... таке, щоб лишилося на все життя, щось нове, безконечно гарне... Щоб потім, коли згадати, було тепло, як сьогодні, щоб у спогаді була весна...
Марта замовкла і він почув, що вона тремтить.
— Ти плачеш? —спитав він.
Вона ще хвилину промовчала, потім відповіла зовсім спокійно:
— Ні. Мені трохи холодно.
— Так, тут занадто свіжо. Ходімо додому.
Дівчина не перечила, і вони пішли сходами вниз.
Всю дорогу назад Марта пригнічено мовчала, і її
настрій мимоволі заражав його. Та й власні він мав на те причини. Що дурнішого могло бути, як ця прогулянка під церкву, над якесь феодальне урвище! В XX столітті, в добу розуму, це є непрощенне й дике збочення. І потім оці солодкі наївності про весну — вуха в’януть, їх слухаючи! «Гімназистка, справжня гімназистка», — думав він обурено. Але найбільше обурювався на себе, що за ввесь час не спромігся оповістити їй про розлуку. В душі професор люто кляв себе за слабодухість, і всю надію покладав на решту побачення, уже в кімнаті. Йому навіть иай« раціональнішим почало здаватися закінчити кохання там* до воно й почалося.
— Ти в незвичайному настрої сьогодні, Марто, — мовив він нарешті, коли вони підходили вже додому.
Дівчина здригнулась.
— Все мені незвичайне сьогодні, все, — прошепотіла вона. — Здається, ніби вперше бачу тебе... вперше йду цією вулицею... Аж ось я й дома... Але ти не підеш до мене, Юрчику!
— Чому? — здивувався вш. — Ще не пізно.
— Ніколи не підеш, — казала вона вже голосно, — ми ніколи вже не побачимося.
— Ти їдеш десь? — спитав він.
— Ні, я житиму тут... Не розумієш? Ще місяць, ще два, хай рік, два роки, і хтось з нас розлюбить... байдуже хто. Ми будемо сваритись, клясти, дурити один одного, і буде ганебний старий кінець, як старе було й наше кохання. Хай хоч кінець буде новий. Прощай, Юрчику!
— Чекай,—сказав він спантеличено. — Ти зовсім не береш м е н е до уваги!
— Тебе? О, мій любий! Беру, беру... Тебе більше, ніж себе. Ти працюватимеш... для великого нового світу, для майбутніх людей, які житимуть краще за нас. І я буду з тобою, завжди з тобою, але тільки як спогад... бо ти ще любиш мене. Ти ще любиш, тому будеш зі аду вати про все, що було... і тобі буде гарно. Я також... Мені ще хотілося поїхати з тобою туди, де я народилась, ходити з тобою вдвох, взяти вночі човна, поїхати далеко й купатись там...
— Я, правда, не вмію плавати, — пробурмотів Славенко.
— Ог бачиш... Хоч я навчила б тебе... Але я боюся, що це буде запізно... боюся кожної хвилини, що ми ще вдвох. Раптом ти розлюбиш мене несподівано! Ні, ні! Я думала. Іди. Так треба.
його дивував спокій, з яким вона говорила. ї він почував себе перед нею хлопчаком, якого повчають, його повчають, що за нісенітниця!
— Я розумію, чого ти хочеш, — почав він, — навіть визнаю тобі рацію. Але це поважна справа, яку не годиться розв’язувати коло хвіртки, по-дитячому. Я пропоную піти до тебе й докладно все обговорити.
— Ні. Ніколи, — сказала вона.
Він почував її піднесення, але воно його принижувало. А втім, вірячи твердо в своє красномовство, професор побоювався, щоб у дальшії розмові з нею якось проти волі не похитнути її наміру. Це було б уже зовсім безглуздо. Тому вирішив своєї зверхності тут не доводити.
— Ти жорстока, Марто, — сказав він. — Але я розумію. Того, що ти боїшся, я боюся так само.
— Я знала це! — скрикнула дівчина. — Юрчику мій єдиний, я зиала це! Яка я щаслива!
— Хай буде по-твоєму, — провадив він понуро й тужно. — Хай буде... Прощай, Марто.
Біохімік хотів поцілувати її, але вона відхилилась.
— Ні, це було б,., як у пісні! Руку можна.
Він поцілував її руку довгим поцілунком.
— Це все, — сказала вона. — Прощай, я люблю все, що ти робитимеш. Не пробуй побачити мене, це буде боляче, але згадуй про мене. Зараз я хочу цілувати тебе, бути з тобою, але я йду. Любий, єдиний, коханий Юрчику, прощай.