Покладіть її серед лілій

Тільки-но Бленд пішов, Хоппер трохи заспокоївся. Він цілковито ігнорував мене і лежав, втупившись у стінку та щось бурмочучи про себе, запустивши руку в густе світле волосся. Я спробував, було, второпати, що він бурмоче, але до мене долітали лише незрозумілі звуки.

Я був обережний і не робив різких рухів, аби не привертати його увагу. Лежав тихо й курив, і коли мені вдавалося забути про свого сусіда, то я розмірковував, що зараз робить Керман.

Мене цікавило, як тому вдалося переконати Лессвейза, що він письменник і пише про психічні розлади; я навіть здогадувався, що до цього якось причетна Пола. Принаймні, вони тепер знають, де я. І в курсі, що Ейнона Фрідлендер також тут. Їм відомо і про замкнені двері в кінці коридору та про заґратоване вікно — адже доведеться скористатись або одним, або іншим, щоб витягти мене звідси. У тому, що вони мене таки визволять, я не сумнівався. Але як це зроблять?

Десь о пів на п’яту двері відчинились, і в палату ввійшов молодий хлопець у білій, як у Бленда, уніформі. Він ніс дві таці з чайними наборами. Був худющий, високий та незграбний. На його видовженому кістлявому обличчі застиг серйозний, зосереджений вираз — як у коня, котрий біжить на перегонах. Та й сам він був схожий на шкапу: відвисла нижня губа і великі зуби надавали йому конячого вигляду. Мене б не здивувало навіть, якби він заіржав. Але той цього не зробив. Натомість посміхнувся.

— Я — Квелл, — сказав він, ставлячи піднос на мій нічний столик. — А ви — містер Сібрайт, чи не так?

— Ні, — заперечив я. — Я — Шерлок Холмс. Якщо хочете скористатися моєю порадою, то краще не підходьте сьогодні до Ватсона. Він у не найкращому своєму настрої.

Квелл кинув на мене довгий, сумний, стурбований погляд. Із виразу його обличчя я зрозумів, що він тут зовсім недавно.

— Але ж це — містер Хоппер, — терпляче, мов дитині, пояснив він мені.

Хоппер тепер сидів на ліжку, стискаючи та розтискаючи кулаки, неначе заманюючи Квелла в пастку.

Можливо, Квелл з’явився тут і недавно, але був достатньо тямущий, аби второпати, що Хоппер зовсім не налаштований грати в «ладусі». Він дивився на Хоппера, як ви би дивилися на тигра, якщо б той зненацька зайшов у вашу вітальню.

— Гадаю, містер Хоппер не схильний пити чай, — сказав я. — Послухайте мене — тримайтеся від нього подалі, аж поки не повернеться Бленд.

— Не можу, — зі сумнівом у голосі сказав Квелл. — Доктора Зальцера нема в клініці, а Бленд повернеться аж після опівночі. Йому справді краще було б не йти.

— Тепер уже пізно про це казати, — зауважив я. — Щезни, брате! Обтруси порох із ніг своїх[29]. А якби ти ще роздобув мені трохи віскі на обід, я був би безмежно щасливий!

— На жаль, пацієнтам не дозволено вживати алкоголь,— серйозно сказав Квелл, не зводячи очей з Хоппера.

— Тоді піди випий сам: потім підійдеш і дихнеш на мене, — порадив я. — Так буде краще, ніж ніяк.

Він відповів, що не п’є, і пішов собі, й на його обличчі застиг стурбований, зляканий вираз.

Хоппер проникливо глянув на мене, і під пильним поглядом його палаючих очей мені стало не по собі. Я пристрасно сподівався, що кайданки на його нозі достатньо міцні, щоби втримати, якщо Хоппперові збреде у голову спробувати їх розірвати.

— Я оце думав, Хоппі, — сказав я, вимовляючи слова чітко й повільно, — що нам треба зробити, то це перегризти тому клятому Блендові горлянку і напитися його крові. Нам давно вже слід було це зробити.

— Так, — сказав Хоппер, і полум’я в його очах почало згасати. — Ми так і зробимо.

Я подумав, а чи не спробувати мені дістати ключ зараз, утім, вирішив поки що утриматись. Я не був упевнений у братові Квеллі. Якщо він мене застане за цим... то відчував, що життя моє стане ще сумнішим, аніж до цього.

— Я розроблю план, — повідомив Хопперу. — Бленд дуже хитрий. Його нелегко заманити у пастку.

Хоппер помітно заспокоївся, й обличчя його вже не спотворювала лють.

— Я також його виношую, — сказав він.

Решта вечора минула спокійно — він обмірковував свій план, я ж думав, що робитиму, коли нарешті звільнюся від наручників. Видавалося дуже сумнівним, що мені вдасться втекти з божевільні, але якщо я принаймні віднайду Ейнону Фрідлендер, поговорю з нею та попереджу про майбутнє визволення, то й тоді час не буде змарновано. І коли врешті тут з’явиться Керман — а я був упевнений, що він рано чи пізно таки з’явиться — нам не доведеться гайнувати час, відшукуючи її.

Вряди-годи заходив Квелл. Він лише просовував у двері голову, але Хоппер був надто поглинутий думками, щоби його помічати. Я застережливо кивав Квеллу на Хоппера. Квелл тямуще кивав у відповідь, чим ще більше нагадував коняку, й мовчки йшов геть.

О восьмій він приніс мені вечерю, а потім підійшов до підніжжя Хопперового ліжка і посміхнувся.

— Чи не хотіли б ви чогось поїсти, містере Хоппер? — запитав улесливо він.

Реакція Хоппера на таке невинне запитання змусила здригнутися навіть мене, Квелл натомість мало не отримав серцевий напад. Хоппер рвонув до нього, миттєво простягнувши руки вперед, а скрючені пальці ледь не вхопили Квелла за курточку. Той відскочив, перечепився і мало не впав. Обличчя його побіліло, мов крейда.