Кімната
- Автор: Донохью Эмма
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво “Віват”
- ISBN: 978-617-690-980-4
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кімната». Краткое содержание книги:
— Тільки не городину, будь ласка. Мій пузик її не витримає.
— Але ми мусимо її доїсти, поки вона не зіпсувалася.
— Ми можемо пообідати макаронами.
— Вони вже майже закінчилися.
— Тоді рисом. А що, як?..
Тут я замовкаю, побачивши крізь стільники якийсь предмет — такий маленький, що я сприймаю його за мигтючу точку в оці, але це не точка. Це маленька рисочка. І не в оці, а в небі. За рисочкою тягнеться широка біла смуга.
— Ма...
— Що?
— Літак!
— Точно?
— Точно-преточно-преточнісінько. Ой...
Тут я падаю на Ма, потім на Килим, на нас хряпаються Смітниця та стілець. Ма скрикує ой-ой-ой і потирає зап’ясток.
— Вибач. Ну, вибач, — кажу я, а тоді цьомаю її. — Я бачив справжнісінький літак, точно-преточно, тільки зовсім крихітний.
— Це тому, що він дуже далеко, — каже Ма, усміхаючись. — Іду в заклад, якби ти побачив його зблизька, він був би здоровенний.
— А найдивніше те, що він виписував у небі букву І.
— Це називається... — Ма ляскає себе по лобі. — Забула. Це така смуга, дим з літака чи щось таке.
На обід ми з’їдаємо сім крекерів з липким сиром. Ми затримаємо дихання, щоб не чути, як він пахне.
Ма дає мені під Периною посмоктати. Жовтосяйне обличчя Бога оточене світлом, але не таким сильним, щоб можна було засмагати. Я не можу заснути. Я вдивляюся в Дахове Віконце, аж мені починають боліти очі. Однак інших літаків не видно. Я справді бачив літак, коли стояв на верхівці бобового стебла. То було не марево. Я дивився, як він летить у Зовні, — отже, Зовні, де Ма була маленькою дівчинкою, справді існує.
Ми встаємо і граємо в котячу колиску, в доміно, в підводного човна, в ляльки і в багато чого іншого, але потроху. Потім ми бавимося в мугиканку і легко відгадуємо всі пісні. Щоб зігрітися, ми знову лягаємо в Ліжко.
— Вийдімо завтра в Зовні, — кажу я.
— О, Джеку.
Я лежу на руці Ма; від двох светрів рука потовщала.
— Мені подобається, як там пахне.
Ма повертає голову і зачудовано дивиться на мене.
— Коли після дев’ятої відчиняються Двері, то в Кімнату просочується повітря — зовсім не таке, як наше.
— То ти це помітив, — каже вона.
— Я все помічаю.
— Так, воно свіжіше. Влітку воно пахне скошеною травою, бо наша кімната міститься на задньому дворі. Іноді краєм ока я помічаю гілки кущів і живоплоту.
— На чиєму задньому дворі?
— На задньому дворі Старого Ніка. Пам’ятаєш, я тобі казала, що він обладнав кімнату в своїй повітці?
Мені важко запам’ятати все, що каже Ма, бо воно видається неймовірним.
— Він єдиний, хто знає код, що відмикає двері. Цей код можна набрати на зовнішній клавіатурі.
Я непорозуміло дивлюся на Клавіатуру; навіть не знав, що десь є ще одна.
— Я теж умію набирати числа.
— Так, але не таємні, що можуть відімкнути двері, наче невидимим ключем, — каже Ма. — А коли він іде додому, то знову набирає код, уже на цій.
Ма показує на нашу Клавіатуру.
— А він іде в той будинок, де висить гамак?
— Ні! — каже Ма гучним голосом. — Старий Нік живе в іншому будинку.
— А ми можемо якось піти до нього в гості?
Вона затуляє свого рота рукою.
— Я б воліла піти в гості до твоїх бабці й дідуся.
— Ми могли б там погойдатися в гамаку.
— Там ми зможемо робити все, що захочемо, бо будемо вільні.
— Ми підемо туди, як мені буде шість?
— Одного дня неодмінно.
З обличчя Ма на моє капає щось мокре. Я здригаюся: це щось солоне.
— Зі мною все гаразд, — каже Ма, витираючи собі щоки. — Зі мною все гаразд. Я просто трохи боюся.
— Ти не можеш боятися! — мало не кричу я. — Це погана думка!
— Ну, зовсім трішечки. В нас усе гаразд, ми маємо те, що треба для життя.
Але мені стає ще страшнішіше:
— Ану ж Старий Нік не ввімкне електрику і не принесе нам більше їжі ніколи-ніколи-ніколи?
— Принесе, — каже Ма, все ще гарячково ковтаючи повітря. — Я впевнена майже на сто відсотків, що принесе.