Патетичний блуд

«Привіт», — підходить, я підводжуся з лавки й цілую її в щоку, студент стоїть на віддалі десяти метрів і дивиться на мене холодним поглядом.

«Ти сьогодні дуже красива», — кажу першу-ліпшу дурницю.

«Тільки сьогодні? — сміється, але одразу оговтується. — У Деки неприємності, його, здається, відрахують».

«Це вже вирішено?»

«Не знаю. Увечері побачимося».

У кількох знайомих розпитую, чи не бачили Деку. Не бачили. Раптом помічаю Настю, вона йде з адміністративного корпусу, не хочу з нею зустрічатися й говорити, бо зараз не до неї; аби з нею розминутися, прямую в Графський парк, через який потім вийду до общаги. В парку тихо, дві закохані пари блукають над невеликим бумерангоподібним озером, попереду бачу пенсіонера з великою вівчаркою. Стає самотньо. Думаю про Деку. Повертаюся в общагу, але його там нема: сусіди Деки по кімнаті, які сидять за столом, курять і розписують «пулю», кажуть, що не бачили його ще з учора. Непогано, бляха. Які є варіанти? Деку пов'язали і закрили? Він у кобіти? Здимів додому в Чернігів? До знайомих у Київ? Сів на першу-ліпшу електричку і поїхав не знати куди: в Прилуки? Хутір Михайлівський? Господи, та куди завгодно, якщо планка впаде, можна поїхати. Йду до себе, в коридорі зустрічаю обкуреного Хо-хо, він довго втирає, що йому дуже холодно, падає сніг. Який сніг? Весна. Врешті його забирає одна з першокурсниць, яка живе на дев'ятому поверсі, і він слухняно прямує за нею, вигукуючи, ніби ненормальний, «а ми уйдьом на сєвєр!». Мене конкретно ковбасить від депресняка, що несподівано находить і змінює мій настрій. Заходжу в морок свого блоку, навпомацки добираюся до дверей, намацую клямку, пальцями шукаю щілину замка і вставляю туди ключ. Дивлюся на розгардіяш у кімнаті й думаю, що за цей останній рік не зле було би поприбирати. Відсуваю штору — політичну карту світу, — і кімната яснішає від денного світла. Беру томик Вітмена й падаю на ліжко, читаю «Поему про себе», але тривожні, швидкі й хаотичні думки про Деку, буддизм, Настю, Ліду і, врешті, про Тому не дають зосередитися на читанні. Дашок їде остаточно. Тільки тепер помічаю, що влігся взутим, на туфлях пилюка, я зовсім не стежу за належними побутово-санітарними, чи як їх там, умовами. Під столом лежить давній надгризений квашений огірок, який упав під час однієї з минулорічних пиятик, а я так його і не викинув, поруч із ним пара брудних шкарпеток. Господи, я не можу дати собі раду, не можу більш-менш упорядкувати своє життя. Невже пора одружуватися? Від цього запитання здригаюся. В мені все ніби закипає, перевертається, збуджується. Мабуть, це внутрішній опір, який керує мною. Інколи це називають «інтуїцією», «кармою», «внутрішнім голосом», «клемою»... Згадую раптом матір, вона в таких ситуаціях каже: чини так, як велить серце. Моє серце зараз німе, ліниве, сонне. А може, його взагалі нема? Може, воно — це лише двигунчик, який штовхає кров, і ніякого внутрішнього голосу, голосу серця, насправді нема? Може, воно, навпаки, збиває мене на манівці, і я, ніби слухняний віслюк, іду за цим голосом, за цим самотерзанням, у якому купа запитань зустрічається з купою різних відповідей. Дека каже, що буддизм, якщо ним по-справжньому жити, звільняє від цього курячого порпання в собі.