"Сатурна" майже не видно

Прийшовши в селище, де жили вільнонаймані робітники будови, Савушкін швидко зійшовся там з одним кмітливим парубійком Анатолієм. Довоєнна спеціальність парубчака — кишеньковий злодій. У сороковому році він попав у тюрму, з якої його визволили німці. На будівництві аеродрому був обліковцем земляних робіт. Савушкін видав себе за колишнього викладача танців у Мінську, сказав, що не встиг евакуюватись і тепер шукає тепле місце при німцях. Він дав Анатолієві зрозуміти, що в нього є ідея, як добряче заробити на спекуляції продуктами. Весь, мовляв, секрет у тому, щоб втягнути в цю справу якого-небудь німця, котрий має владу і теж бажав поживитись.

Анатолій відразу ж назвав інженера Хормана.

— Шолудивий кіт, — сказав він, — ласий до молодиць, випити мастак і «навар» любить — куди там нашим.

Знайомство з інженером Хорманом відбулося того ж дня на квартирі в якоїсь Тоськи.

— Потягуща молодиця з наших. У неї подушка цілу добу не холоне. Проворна, мов тхір! — захоплено розповідав Анатолій, коли вони йшли з Савушкіним до цієї Тоськи. — Німці липнуть до неї, як мухи до липкого паперу. Ну, а тепер у неї любов із цим Хорманом; він у неї днює й ночує, задаровує її награбованим манаттям. Отам ми з ним і побалакаємо.

— По-нашому він кумекає? — запитав Савушкін.

— Коли йдеться про «навар», усе, гад, розуміє і сам лопоче розбірливо. Словом, домовитися можна. А Тосьці що я скажу, те вона й зробить.

Тоська виявилась досить вродливою жінкою років тридцяти. Наділена хитрощами базарної перекупки, вона прекрасно пристосувалась до нового гітлерівського порядку і жила в розкошах. Хорман оформив її на якусь фіктивну посаду. Жила вона в окремому будиночку на околиці колишнього авіаційного містечка. Всі три її кімнати були тісно заставлені різносортними меблями, нахапаними з покинутих квартир. Стіни були увішані картинами — копіями з відомих полотен. На рамках картин залишались незірвані інвентарні бляхи з тавром місцевого клубу.

— Хочеш щедро позолотити ручку? — прямо з ходу запитав у неї Анатолій, відрекомендувавши їй Савушкіна як свого давнього приятеля Вову.

— А хто ж цього не хоче? — ліниво обізвалася Тоська, загортаючи поли зеленого японського халата.

— Коли прийде шеф? — поцікавився Анатолій.

— Має бути… — неповно протягла Тоська.

— Обіцяв?

— Та ось чекаю.

— Тоді так: став на стіл шнапс. Хорману скажемо, що Вова — твій колишній кавалер. Мовляв, знайшов тебе і відвідав. А далі вже справа не твоя. Піде так для початку?

— Піде, — посміхнувся Савушкін.

Незабаром прибув Хорман. Це був одутлий чолов'яга років сорока п'яти, який, видно, зовсім не дбав про свій вигляд. Погано поголений, у зім'ятому кітелі, він щохвилини витирав брудною хустиною лоб і лисину.