Прощавай, кохана!
- Автор: Чэндлер Раймонд
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0221
- Переводчик: Наталія Бойко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Прощавай, кохана!». Краткое содержание книги:
Розділ 17
Ніхто не відповів ні на мій дзвінок, ні на стукіт у двері. Перші двері було не замкнено, другі теж. Я відчинив їх і зайшов усередину. Ніщо не змінилося. Так само пахло джином. На підлозі — жодного трупа. На маленькому столику поряд із стільцем, на якому вчора сиділа місіс Флоріан, стояло брудне дзеркало. Радіо мовчало. Я підійшов до канапи, так і є: до вчорашньої порожньої пляшки додалася ще одна.
Я погукав хазяйку, але відповіді не почув. Прислухався, і мені вчулося щось схоже на важке дихання, майже стогін. Я минув арку і потрапив у невеликий хол, куди виходили двері спальні. Вони були напіввідчинені, тяжке дихання линуло звідти. Я просунув голову у двері. Місіс Флоріан була у ліжку. Вона лежала на спині до підборіддя вкрита ковдрою. Довгасте жовте обличчя було якесь дивне, мов у людини, що ось-ось помре або принаймні смертельно хворої. Немите волосся розкидане по подушці.
Вона повільно розплющила очі і безтямно подивилася на мене. У кімнаті висіла тяжка задуха спітнілого тіла, брудної білизни і джину. На засмальцьованій поверхні бюро стояв годинник, що коштував шістдесят дев'ять центів. Він цокотів так, що, здавалося, стіни дзвеніли. Над ним висіло дзеркало, в якому відбивалося обличчя жінки, але дуже спотворене. Скриня, звідки вона витягала фотографії, все ще була відчинена.
— Доброго дня, місіс Флоріан, — привітався я. — Ви, бува, не захворіли?
Вона з певним зусиллям закрила рота, заворушила губами, трохи висунула язика і облизнула їх. Потім заходилася рухати щелепами. Невдовзі до мене долинув її голос, немов зі старої заграної платівки. По її очах я зрозумів, що вона впізнала мене, але не рада цьому.
— Спіймали його?
— Лося?
— А кого ж!
— Ще ні. Але сподіваюсь, що це буде скоро.
Місіс Флоріан заплющила, тоді знов розплющила очі і закліпала ними, немов хотіла позбутися якоїсь плівки, що заважала дивитися.
— Треба замикати двері, — сказав я. — Він може повернутися.
— Ви що ж думаєте, що я боюся Лося?
— Коли ми з вами вчора розмовляли, ви поводилися так, наче боїтесь.
Вона обмірковувала мої слова. Для неї це було дуже важко.
— Випити є?
— Ні, сьогодні нема, місіс Флоріан. З грошима скрутно.
— Не бреши, джин дешевий.
— Може, згодом сходжу й куплю. Отже, ви не боїтесь Лося?
— Чого мені його боятися?
— Добре. Не боїтесь. А чого ви боїтесь?
Щось в її очах на мить спалахнуло, а потім знову згасло.
— Киньте! У мене від фараонів усе свербить.
Я нічого не відповів, сперся на одвірок і витяг сигарету. Якийсь час пробував дотягнутися затиснутою у зубах сигаретою до носа. Не так це вже й легко, як здається.
— Фараони, — повільно вела місіс Флоріан, ніби розмовляючи сама до себе, — ніколи не спіймають цього хлопця. Він не дурний, в нього є і гроші, і друзі. Ти даремно марнуєш час, фараоне.
— Такий вже порядок, — відповів я, — Хоча Лось чинив із метою самозахисту. Де він може бути?
Вона гмикнула і витерла куточок рота ковдрою.
— Диви, вже підлизуватися почав, — сказала вона. — Знаю я ваші фараонські витівки. Ви, певно, думаєте, що дуже розумні! Ви, фараони! Хочеш щось винюхати.
— Мені сподобався Лось, — відказав я.
В її очах знову спалахнула зацікавленість.
— Ти його знаєш.
— Я вчора був із ним. Коли він застрелив нігера. На Центральній авеню.
Жінка широко роззявила рота і захлинулася різким сухим сміхом. Вона сміялася так, що з очей потекли сльози.
— Здоровий, сильний хлопець, але дуже м'якосердий. Будь-що хоче знайти свою Вельму.
Місіс Флоріан заплющила очі.
— Я думала, її розшукують родичі, — сказала вона.
— Вони теж. Але ж ви сказали, що вона померла. Де це сталося?
— У Делхарті, штат Техас. Застудилася, не вилікувалася як слід. А простуда перейшла у туберкульоз, і вона померла.
— Ви там були?
— Дідька лисого! Ні. Чула.
— Від кого?
— Один із танцюристів розповів. Прізвища зараз не пригадаю. Але, можливо, добрячий ковток джину допоможе згадати. У мене всередині все спеклося, як у Сахарі.
«Без сумніву, з обличчя видно», — подумав я, але вголос нічого не сказав.
— Ще одне запитання, — промовив я, — і, може, тоді я піду пошукаю чогось випити. Цілком випадково я ознайомився з правом на володіння цим будинком.
Жінка застигла під ковдрою, мов задерев'яніла. Навіть повіками не рухала над напіввідкритими очима, і затамувала подих.
— На ваш будинок існує солідна боргова заставна, що перевищує значну вартість усього майна разом із будинком. Закладна належить людині на ім'я Ліндсей Маріотт…