DUTY FREE

На той час, коли він почав снити цим дзеркальним містом, він уже стільки находився Львовом, що майже наблизився до місцевих у розумінні його справжньої, неочевидної структури — зшитих докупи островів між невидимими каналами, радикальних іншостей, втиснутих у мікроскопічний простір. Якщо дивитися згори, два квартали видавалися тісно приліпленими один до одного, а насправді були схожі на дві країни, не просто не дружні, але й навіть без дипломатичних представництв, із різними календарями, кліматичними умовами, атмосферним тиском, а відтак запахами, світлом, повітрям — липким або ж прозорим і нечутним. Через протяги площ і маґістральних вулиць наскрізь прострілювалися квартали, які вливалися у поточний плин часу з іншою швидкістю, ніби несучи з собою пісок і глину, обтяжені цим намулом, знуджені від своєї повільності. Тут у кам’яницях відкривалися крамниці й кафе, вселялися нові мешканці, але повітря у під’їздах пахло смертю усіх, хто тут колись жив, будь-яке джерело світла мутніло та розсіювалося. При цьому сусідній квартал міг летіти стрімко, мов дошка серфера, і виносив на собі все нові й нові покоління у міський потік, до усіх, не розбираючи, привітний: до останньої ґенерації дітей партійної еліти в яскравих угорських футболках та штанах-бананах, пластунів, задумливих дівчат із нелеґальними сірими копіями заборонених романів, мажорів, реабілітованих дисидентів, чиновників Незалежної України, підозрілих типів, що тримали в квартирах бультер’єрів, та експатів на кшталт Елайджи.

Отже, рельєф: квартали були його заручниками, рельєф визначав центри, довкола яких зросталися будинки, зарослі травою подвір’я чи вузькі подвір’я-колодязі зі сталактитами голубиного посліду на підвіконнях, рельєф визначав береги, що розділяли ці квартали, квартали високих і сірих, мов скелі, будинків — з величезними вікнами і просторими кухнями, з помешканнями, наповненими запахами шкільних підручників, бляшанок з-під какао та перегрітого на сонці паркету, з фасадами, на яких навіки застиг висушений хіттю й жагою модернізм, — і квартали старих австрійських двоповерхівок із дерев’яними сходами та невитравним плебейством. Це рельєф прирікав одні вулиці завжди нести тінистий смуток урвища, дихати підвальною сирістю, а інші — світитися зеленню схилів. Якісь півсотні метрів можуть бути між одним берегом, розкішним, зарослим сонячними палісадниками, переповненим галасливими дітьми з обвітреними обличчями та піском у сандалях, мовби захищеним ковпаком від міської динаміки, та іншим — завжди в тремтінні, виснаженим коловоротом тривоги, чутливим до тіней та всіх вібрацій — від трамвайних до кроків нічних перехожих.