Шості двері

Можна пiти в театр. Сьогоднi потрапити до нього буде так само просто, як i в напiвпорожнiй овочевий магазин. Може статися все, що завгодно!

Наприклад, черга до каси розступиться, вийде добре поголений адмiнiстратор у метелику й оголосить на весь зал: „Добродiї, серед нас…“ — i т. д. I вона ввiйде у фойє пiд оплески. Чи, може, сувора бабця на контролi раптом ласкаво пiдморгне: „Йди, дитинко, подивися, що витворяють!..“ Або ж попрямує до службового входу знаменитий народний артист Н. i раптом помiтить її осяйний зворушливий погляд…

Можна заглянути до музею. Чи прилаштуватися до екскурсiї, прилягти цеглинкою до стiни туристiв, забутися в цьому монолiтi, що аж пашiє здоров'ям i неприборканою цiкавiстю…

Назустрiч iде бабуся в сивих букольках — мiська аристократка духу. Бабусi люблять поговорити з нею. З тисячi облич вони вибирають саме її, ловлять за ґудзик чiпкими жовтуватими пальцями й розповiдають про дiтей, онукiв, невiсток i базарнi цiни.

— Дощу не дочекаємося! Начебто насупилося, та хiба ж це дощ? — вiдразу починає бабуся. — Ох, до чого ж я мiсто не люблю. А от уже п'ятий рiк тут, у сина. Бiгаєш цiлими днями, шукаєш, де що подешевше…

— Хочете в село?

— Та Бог iз ним! Вiдвикла. Адже тут i вода в кранi, i смiттєпровiд. Та й при дiлi я: син дає книжки на продаж — стою в унiверсамi… А вам, до речi, Орвел не потрiбний? Що це за книжки — не розумiю. Я газети люблю читати. I що ж то Штати витворяють! I куди нашi дивляться? Ой, горе…

(Книжки… Дивне вiдчуття: неiснуючi спогади ховаються один в iнший, як ляльки матрьошки. I зовсiм незрозумiло, що вiдбувалося насправдi. Наприклад, чи була ця торiшня новорiчна вечiрка? Були жiнки — Ада, якась Ельмiра, Леля — iнститутськi подруги, їхнi чоловiки в добре пошитих „трiйках“. Зiбралися. Довго нудилися, очiкуючи дванадцятої години. У належний час крикнули „ура!“, забризкали верескливих жiнок шампанським i налягли на закуски.

Потiм були розмови. Iнтелектуальнi, звичайно — мистецтво, полiтика, фiлософiя, фен-шуй. Погомонiли i про наростаючу хвилю „ринкових вiдносин“. Потоптались при свiтлi свiчок пiд музику „АББА“. I нарештi — карти. А ти пiшла… Так, а до чого тут книжки? Згадала! Перш нiж пiти, ти, як злодюжка, пробралася в сусiдню кiмнату й вивалила на пiдлогу з розкiшних шаф, зроблених на замовлення, всi книжки в нових обкладинках. Це забрало аж двадцять хвилин, та коли вийшла гора, на вершинi якої здiймався розтрiпаний томик Ахматової („…а я зухвала була й весела!..“), то з її погляду на обкладинцi зрозумiла, що все зроблено правильно.

Це була найщасливiша новорiчна нiч! Ти провела її пiд розкiшними блакитними ялинками на майданi, у рiзношерстих компанiях аборигенiв. Ранком — сцена. Так пiти! Дурепа ненормальна! I що накоїла — Адка ледве не злягла! Всю нiч складали. У всiх дружини, як дружини, а ти!..