Юлія, або Запрошення до самовбивства

Сузен крутнулася біля капітана, вхопила бокал, оббігла стіл, пурхнула на стілець поруч з Шульгою.

— Гер майор, ви мене зачарували!

Шульга засміявся. Відверто й зневажливо. Чи йому не знати механізмів оцих так званих зачарувань? І хіба неоднакові вони з обох боків фронту? Скільки бачив він за ці три криваві роки жінок, які наважувалися сторч головою стрибати в тисячні чоловічі натовпи! Для його незіпсованої душі всі вони всуціль видавалися порочними, розпусними, бридкими. Патріотизм, священний обов’язок? Тоді чому ж неодмінно все кінчалося ночами в командирських бліндажах і на командних пунктах? Любов? Але чому не до рядових солдатів, не до сержантів і навіть не до лейтенантів, а тільки до майорів, полковників, генералів? І так само, як чоловіки видавалися Шульзі неживими предметами, в жінках майже завжди бачив він щось майже нелюдське, фальшиве, відворотне. Юлія не була схожою на жодну з жінок, яких згодом зустрічав Шульга, вона вивищувалася над грішним світом, мов свята, гріха на собі не мала ніякого, вся в чистоті й сяянні, яке долинало з глибин Азії навіть сюди, до Європи, і, може, відблиск того сяйва впав на Ульріку, не знати, за якими природними та понадприродними законами, і тепер ця чужа, власне, ворожа Шульзі жінка ставала (чи могла стати) для нього — хоч на невловиму мить — мовби тою, якої не міг би забути навіть мертвий, убитий, розстріляний, спалений живцем у танку.

І тому такою обурливо–недоречною була ця гарнізонна курвочка, що мала нахабство називатися рідною сестрою Ули.

— Ану, марш до капітана! — засичав Шульга до Сузен. — Чого розсілася? Іди, зупини цю німецьку шарманку, хай Ула спочине. Геть з цього стільця! Це її місце!

— Гер майор такий неґречний, — надула губи Сузен. — Ви проганяєте мене? Гаразд. Я піду до капітана. А патефон зупиниться сам. Це прекрасний німецький автоматичний патефон. Він зупиниться, щойно Гардель доспіває своє чарівне танго. Але зверніть увагу, гер майор, Ула зовсім не вміє танцювати. Бо її Вернер, гладкий і сонний Вернер, не вмів танцювати і не хотів, щоб ми з Улою навчалися робити це як слід. Я навчилася танцювати тільки у війську. Я набула мало не такого хисту, як сама Маріка Рокк, бо штабні офіцери, ці навіки перелякані імпотенти, тільки й здатні, що до танців, та й то до віденських вальсів… Там–там–та–та–тара, там–там–та–та–тара… А Ула… Вона танцювала тільки на шлюбному ложі… Я наслухалася її танців отут унизу, в своїй кімнаті. Вони клали мене спати тут, а їхня спальня у мене над головою, і я двічі на місяць, звечора й удосвіта, приречена була вслухатися в Улині негритянські танці, від яких у мені все гуло й ревіло, мов мідні труби гарнізонного оркестру, я вмирала від своїх нездійснюваних оргазмів і не могла вмерти, я ненавиділа свою сестричку, ненавиділа її пожадливе лоно, її дику германську хіть, її несамовиті танці на шлюбному ложі…