Утрачений світ

Тварин унизу в цьому величезному храмі не було й познаку, тільки безперестанний рух над нашими головами промовляв, що там ціле царство гадюк, мавп, птахів і лінивців, — вони жили ближче до сонячного світла і, певне, з подивом поглядали звідти на крихітні людські постаті, які, спотикаючись, пересувалися десь незмірно глибоко попід ними.

Вранці й увечері над нами верещали мавпи й пронизливо сокотали довгохвості папуги, в жаркі пополудні години вуха нам виповнювало дзижчання комах, нагадуючи шум далекого морського прибою. І жодного поруху долі, поміж урочо велетенських колон-стовбурів, що зникали у тьмавій високості. Тільки один раз якийсь кривоногий звір, чи то мурахоїд, чи то ведмідь, кульгаючи, прослизнув між деревами. То був єдиний слід життя на землі, що його я бачив у Великому Амазонському лісі.

А проте, у цій таємничій пущі, і то неподалік від нас, були ознаки присутності людей. Ми їхали човнами, на відстані кількох ярдів один від одного. І ось на третій день нашої подорожі ми протягом цілого ранку чули якийсь приглушений ритмічний стукіт, що стихав, а тоді знову гучнішав. Почувши той стукіт, наші індіанці наче скам'яніли, і на обличчях у них проступив жах.

— Що воно таке? — запитав я.

— Барабани, — спокійно відповів лорд Джон. — Військові барабани. Мені доводилося чути їх і давніше.

— Так, сер, військові барабани, — підтвердив метис Гомес. — Дикі індіанці лихий народ. Вони йдуть за нами слідом. Вони стежать за кожним нашим кроком і переб'ють нас при першій нагоді.

— Як вони змогли вистежити нас? — здивувався я, втуплюючи погляд у нерухому темну глибінь лісу.