Емісар
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-92-8
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Емісар». Краткое содержание книги:
— Найкоротшим шляхом до Чикаго, — наказав «наш», який бездоганно володів англійською.
— Звичайно, як скажете…
— Скільки до виїзду на хай-вей?
— Буквально зараз! — він говорив так, ніби й не було цього ствола.
— Їхати строго за правилами, — наставляв його «наш». — Жодних порушень. Якщо довезете до Чикаго, вам нічого не загрожуватиме.
— Звича-айно! — невдаха навіть розвів руками. — Куди вам? До даун-тауну?
— Ні, ми вийдемо на якійсь околиці. Чайна-таун підійде.
— Ну, звичайно… Як скажете. Ви також можете не переживати. Я не намагатимусь сконтактувати з поліцією.
А у мене починало накручуватися щось таке… Я дивився на цей ствол із глушником і уявляв, як зараз на моїх очах з нього вдарить у бік цієї людини, яка нічим не завинила і яка, можливо, дійсно вірить, що їй не завдадуть шкоди. І як одразу зміниться її обличчя… Трупи, що вкрили підлогу усіх відділень літака, постали в уяві.
— Послухай, — звернувся я до цього «Коммандо», відчуваючи, як голос продовжує бути «чужим», — якщо ти заподієш йому шкоду, присягаюся, я не буду слухатися. Не знаю, хто ти і що замислив, але я не буду твоїм співучасником у вбивствах. Тоді нам двом узагалі нічого не світить.
Він мовчав, а от погляд водія змінився докорінно, хоч я говорив українською. На його обличчі відбився і переляк і водночас надія. Очі, які намагались показувати спокій, забігали, а голос промовив:
— Хлопці… ви що… також? Ви з України? Це ж треба… Давайте знайдемо спільну мову. Я впевнений, нам вдасться її знайти. Якщо у вас якісь проблеми, то вам вигідніше, щоб я не боявся вас, а допоміг, що у моїх силах. Я тут уже п’ятий…
— Замовкни тоді, — промовив «наш». — Що це за коробки і пачки?
— Я тут на заробітках, — дохідливо пояснював той. — Це рентген-знімки, які я звожу до офісу приватного лікаря з різних установ. Потім розвожу назад…
Він плів усе підряд: про те, що керує бригадою прибиральників у супермаркеті, що сам також лікар, проте змушений заробляти на хліб на таких роботах у чужій країні.
— Повертай на хай-вей, — закомандував «наш». — І ніякої самодіяльності. Якщо раптом зупинятиме поліція — поводься природно. Це, — він вказав на Інгу, — буде медпрацівник з твоєї контори, а ти водій. Знімки возить вона, ти лише крутиш «баранку». Зрозумів?
— Так, звичайно.
А назустріч нам усе частіше траплялися поліцейські машини з увімкненими сиренами.
— Я хочу повторити свою вимогу, — промовив я, — якщо ти стрілятимеш у сторонніх людей, на наше сприяння не розраховуй.
— Я не стрілятиму в сторонніх людей, — його відповідь звучала безбарвно і, як на мене, непереконливо.
Інга була напруженою і мовчазною. Вона перелізла наперед і застигла, дивлячись туди, де зливались усі чотири ряди автостради.
— Ці знімки ми веземо з Мінесоти, центрального шпиталю. Нашого лікаря звати Джордж Мелоун. Він діагност за фахом, читає та описує знімки. У нього угода з багатьма закладами… — цей несподіваний земляк намагався сприяти нам, як міг. Інга лише кивала головою і я боявся, що половина цієї інформації виходить одразу ж у друге вухо.
Я озирнувся довкола. Тремтіння рук і ніг заважало зосередитися. Суцільний потік машин рухався хтозна-куди. Хто тут може зупинити його у намаганнях виловити трьох «зальотних»… навіть важко було якось нас охрестити. Адже ми не були одною командою. І раптова думка, як блискавка. Зникнути, загубитись у цій безодні під назвою Чикаго належало нам з Інгою. Лише двом. Без нього. Я був упевнений у цьому на всі сто. Навіть двісті. От тільки була одна обставина, яка змушувала замислитися — варто скористатися таким шансом, якби трапився вже, миттєво, чи ні. Ця людина, без сумніву, знала що робить. Отже, рятівник наш, який, можливо, все-таки мав на меті щось погане, міг багато знати про суть усього, що заварилося навколо нас. А воно не скінчиться тільки тому, що нам вдалося втекти з літака. Розвиток подій зміцнював мою впевненість у тому, що ми настільки комусь і для чогось потрібні, що нас шукатимуть вічно, доки не знайдуть. Тож розуміння обставин мало зіграти нам на руку.
Андруш сидів навколішки, зігнувшись і тримаючи руками обрубаний спис, що стирчав із живота. Козацька чуприна звішувалася з лоба, вкритого холодним потом. Сотник важко дихав, але жоден стогін не злітав з його вуст. Марія припала до землі поряд, затуляючи руками обличчя, сльози котилися по руках.