Варіант №1. На альпійській верховині

— Мовчи, гад! — просичав той, з буйною чуприною.

Добре, що касирка і продавщиця були поряд. Інакше мою нахабну пику міг би деформувати чийсь кулак. І, зрозуміло, з повним правом.

Випорожнили мої кишені. Подзвонили комусь, щоб вислали машину. Поки сідали в «Победу», усі мовчали. Добре, що я був у новому костюмі. Якщо поблизу є хтось, хто стежить за мною за наказом Кларка, навряд чи впізнає в мені того, кого шукає.

Мене привели у звичайну канцелярію з голими стінами й голими дошками, що рипіли від кожного кроку. Розклали на столі все, що вийняли з моїх кишень. Дивлячись на моє «майно», чорноволосий запитав:

— Хто ви?

— Прошу вас, — сказав я байдужим голосом, — подзвоніть до Софії полковнику Н. або, найкраще, капітанові X. Скажіть, що у вас тут Наско Розвідник. Наскільки я знаю, ваші пошарпані «Победи» ідуть до Софії дві години і десять-п'ятнадцять хвилин. А капітан буде тут за годину тридцять. А тим часом, коли ваша ласка, дайте мені можливість відпочити, хоч і на дошках, але було б краще, коли б запропонували мені ліжко. Надіньте на мене ще одні наручники, зв'яжіть мені ноги, поставте наді мною вартових, тільки дайте мені ліжко, бо я смертельно зморений. А через півтори години приготуйте мені, будь ласка, дві чашки кави. Бо, як приїдуть капітан чи полковник, я не скоро матиму перепочинок.

Отой з чорною чуприною був явно збентежений. Я бачив сумнів у його очах. Він пильно подивився на мене й підняв телефонну трубку.

… Спросоння почув якесь рипіння. Підвів голову. Наче в тумані побачив знайоме обличчя й трусонув головою, щоб прогнати сон. Я не помилився. Це був Наско, мій тезко Наско Розвідник номер перший. Старший лейтенант з пивниці, спортсмен з поїзда, що обіймав співачку.

Насо молодший од мене, але ми з одного села й дружимо з дитинства. Стали друзями у військовому училищі, коли він вступив туди, повернувшись з фронту. Знає усі мої скандальні історії. Якби не він, напевно, моє життя потекло б іншим річищем.

І ще одне зближувало нас — був у нас спільний кумир, бреговський партизан Райко Моряк.

Я підскочив з ліжка. Наско зустрів мене з розкритими обіймами. А я не міг його обійняти — усе ще був у наручниках. За його спиною виник чубатий, ніяково переступаючи з ноги на ногу. Чекав, поки ми покінчимо з обіймами, щоб зняти наручники.

Дві чашки кави були готові. Потрібна була ще одна — не для третьої особи, а для мене. Господарі, які не були присутні при нашій розмові, не здогадалися про це.

Насо не поспішав відвезти мене до Софії. І я не поспішав.

Досить мені було й того, що ми разом, що я можу поласувати болгарськими стравами, випити нашого натурального вина й найголовніше — розповісти про свої поневіряння від початку й до кінця.

Зайшла мова і про те, що на «Американському курорті» довір'ям користуються лише ті, хто вчинив убивство.

— Ну, так ми можемо зразу щось таке організувати для тебе! — заявив Насо.