У череві дракона

Мені вже не треба було силкувати себе, щоб зникло оте принизливе «дядько Параска» і назавжди утвердилось почесне: Іван Кирилович. Я виходив за вітряк, де яри й пагорби були вкриті снігом, — дивився в напрямку шахти: чи не йде з роботи Іван Кирилович? Він сам заходив до магазину по свою пайку. Чорний від вугілля, тільки зуби біліють, у мокрих брезентових штанях і такій же куртці, ішов протоптаною в снігу стежкою повз нашу хату — і я вже знав, що мені належало зайти до Якова, щоб отримати свою щоденну скибочку. Не я один був на його утриманні — скибочки, часом не більші від сірникової коробки, потрапляли й в інші сусідські хати. Собі, Марині, Якову він залишав майже стільки, скільки видавав сусідам. Щоправда, в Марини іще потроху корова доїлася — це підтримувало сім’ю. А в нас і корови не було. Та хіба ж тільки в нас?

Іван Кирилович дуже схуд, округлості позападали — тепер уже ніщо в ньому не підкреслювало тієї дози жіночості, якою його свавільно нагородила природа, він здавався нормальним мужчиною. Таким його й почали бачити люди. Та й як іще можна бачити того, хто з обушком спускається в забій? Звичайно, в шахті працювали й жінки, але ж не в забої. І тільки для Грицька Крикуненка цей аргумент здавався недостатнім — він затявся на своєму намаганні «вивести гермадита на чисту воду», мовби саме існування Івана Кириловича, ба навіть те, що він працював у забої, було неабияким злочином.

Шахтарі, вилізши з шахти, одразу йшли в душову, милися, перевдягалися в чисте і вже потім рушали додому. Іван Кирилович у душову не заходив — тітка Марина гріла воду вдома й сама його мила в ванні з білої оцинкованої бляхи. Саме це й пояснював усім Грицько, вмовляючи шахтарів допомогти «нещасній» Марині — треба якось затягти дядька Параску в душову, гуртом роздягнути (хай собі верещить та пручається!) і промочалити його під гарячою водою. А тим часом гарненько роздивитися, чим вона, ота істота, відрізняється від інших людей.

Це було вже напровесні — в повітрі пахло чимось схожим на зілля. Мовби десь у небі, за хмарами, воно вже зеленіло й наливалося соками, а тут, на землі, іще тільки в думках людських шелестіло кропивою і лободою, бо всі розуміли: хто до лободи доживе, того вже на цвинтар не понесуть.

Шахтарі з обушками на плечах, з мідними дужками від бензинок на схудлих шиях вийшли з кліті й попрямували в душову. Всі пороздягалися й почали змивати з себе вугільний порох. Саме тоді Грицько з двома своїми дружками внесли на руках у душову Івана Кириловича й силкувалися його роздягнути. Дядько мовчки відбивався: одного головою в підборіддя вдарить, другого — коліном у живіт. Та, мабуть, його удари були надто делікатні, бо Грицько реготався, заохочуючи товаришів діяти рішучіше.