Вовк-тотем

В Орхонському степу вже протягом сотень і тисяч років, коли скотарі помирали, то в деяких сім’ях увесь одяг з небіжчиків знімали й загортали тіло в повсть та міцно зв’язували, в інших же родинах узагалі не чіпали одяг покійного. Потім небіжчика клали на візок, а впоперек голоблі прив’язували довгу дерев’яну жердину. Наступного дня на світанку двоє старших чоловіків з родини бралися кожний за один з кінців жердини і впрягали коня, а потім їхали до місця поховання, підганяючи коня, щоб той біг швидше. Вважалося, що там, де небіжчика викине з візка тряскою, і буде місце, звідки його душа повернеться до Тенґера. Це місце символізувало кінець вибоїстого шляху одного з представників народу-вершника. Якщо тіло небіжчика було загорнуте в повсть, то двоє візниць спішувалися й розгортали його та залишали лежати голим горілиць на траві, так чисто й безпосередньо, як він (вона) прийшли в цей світ. У цей час небіжчик уже належав вовкам, належав духам. Що ж стосується душі небіжчика, то могла вона чи ні піднятися до Тенґера — залежало від того, чинив небіжчик за життя добро чи зло. Зазвичай це можна було визначити за три дні: якщо за цей час тіло небіжчика зникало й лишалися самі кістки, отже, його душа піднялася до Тенґера, якщо ж тіло залишалося на тому місці недоторканим, рідних небіжчика охоплював жах. Однак в Орхонському степу було багато вовків, тож Чень Чжень ще не чув, щоб душа когось із померлих не пішла до Тенґера.

Чень Чжень знав, що обряд поховання просто неба існує в тибетців, і до приїзду в степ навіть не підозрював, що монголи також здійснюють цей обряд, однак головною фігурою в ньому є не великі орли, а вовчі зграї. Чень Чжень дедалі більше проймався острахом і цікавістю. Від директора парку вантажівок, що возили продукти місцевого виробництва, він дізнався приблизне розташування ритуальних місць і за першої ж можливості потайки побував там двічі. Однак, оскільки все було вкрите снігом, він не побачив того, що хотів. І тільки вже майже під кінець зими він одного разу нарешті помітив на снігу сліди конячих копит, що вели до ритуального місця, й дві колії, прокладені колесами воза. Він пішов колією й побачив старого, який помер від хвороби. Було схоже, що його тільки що залишили тут, оскільки сліди копит, ніг і колії були ще свіжими, вітер ще не встиг звіяти з них пухкий сніжок. Старий лежав на снігу горілиць і так спокійно, ніби новонароджений; його тіло вже встигло вкритися тонким шаром пухкого снігу, обличчя під білим серпанком розгладилося й ніби просвітліло.