Володар жахів. Характерницька сила

Гордий собою Ярослав хвацько вискочив на Шелеста, утвердився в сідлі і, уже майже не відчуваючи себе новачком, упевнено послав коня вперед.

— Нам ще далеко їхати? — подумавши, спитав найближчого вершника, яким виявився один з бійців загону. Здається, його звали Максимом, утім оскільки Ярослав не був певний, то вирішив звернутися просто, не називаючи ім’я.

— Та ні, уже не дуже. Судячи з карти, ще хвилин двадцять — і будемо на місці. Добре, що наш десяток тепер посилений характерником — так набагато більше шансів на вдале завершення операції, — боєць підбадьорливо усміхнувся Ярославові й від’їхав убік, до інших бійців.

Така віра у його здібності збентежила Ярослава до глибини душі. Матінко рідна, в яку ж це авантюру він улип? Куди він прямує разом з — подумати тільки! — летучим загоном, з бійцями, які воюють з нечистю, упирями й болотяниками! І як хто — характерник! З глузду з’їхати можна. А вони ще й усерйоз надіються на нього, як ніби Ярославу це так, завиграшки, раз плюнути! А на додачу, так це ж він їх сюди всіх потягнув… «А чи не забагато відповідальності я взяв на себе? А раптом мій сон — то так, просто наснилося і ніяка не правда? А всі повірили й поїхали? А якщо та бридота в кристалі в підземній залі виявиться занадто сильною? А мама з татом навіть не знають, де їхній син і чим займається. А як мій оцей особливий зір, коли я бачу лінії Сили, щезне в найбільш відповідальний момент? Я ж тоді стану геть безпомічним і нічим не зможу допомогти в разі сутички, не зможу зробити жодне плетіння».

Ярослав окинув поглядом кавалькаду вершників, побачив спокійні, упевнені в собі обличчя й потроху заспокоївся й сам.

«А з сторони іншого боку, що я там не бачив? Підземелля — як підземелля. Я там уже був? Був. Походив, прогулявся, Юрка он визволив і пішов собі спокійно. То чого тепер боятися? А якщо там справді Світланка ув’язнена, то тим більше! Треба її терміново визволяти».

Юрко їхав верхи трохи позаду за Ярославом і його обсідали схожі думки. Для чого він визвався їхати з усіма, ще й так уперто наполягав на своєму? Мабуть, десятник Ворон був правий, коли казав, що з Юрія тут буде небагато толку. Справді, він ще не оправився після поранень і голодування, але ж як хочеться відплатити за своє ув’язнення! Хоча в компанії досвідчених бійців, спеціально тренованих для знищення всілякої нечисті, і якого-не-якого, але характерника, Юрій почувався впевненіше.

— А все-таки, як ми, молодці, того упиря технічно завалили, правда? — раптом розвернувшись до Юрка, спитав його новий знайомий Ярослав.

— Упиря? Бр-р-р… До цих пір, як згадаю, аж здригаюсь.

— А не страшно тобі? Мені от лячнувато, — зізнався Ярослав, — а ти ж, вважай, там в ув’язненні був, натерпівся в тому підземеллі…

— Та страшно, якщо чесно, — у свою чергу зізнався Юрко, — але ще дужче хочеться надавати по кумполу тому, хто мене там зачинив. А це я вмію, — не втримався, щоб не похвалитись. — Ми колись із товаришами ходили з хлопцями із сусіднього села битись, то мене завжди в перші ряди ставили, бо я удар добре тримаю.

— Привал! — прозвучав наказ десятника, і всі, у тому числі й Юрко з Ярославом, почали зупинятися й зіскакувати з коней. Ветеран Грім і Ворон підійшли до хлопців:

— Ну, дивіться уважно, упізнаєте місцевість? Судячи з карти, вхід має бути десь поблизу.

Юрко недовірливо оглянувся, але сказати нічого не зміг, адже тут він бував тільки в непритомному стані. Ярослав, навпаки, впізнав місцину досить легко, варто було тільки подумки подивитися на неї з іншого ракурсу, з того, якого він її вчора бачив у дійсності.

— Там, — упевнено показав рукою, — за цим пагорбом — низина, у ній, трохи ліворуч, вхід у підземелля.

— Миколо, Максиме, перевірте, — махнув рукою десятник і названі ним бійці побігли, пригинаючись, у вказаному напрямку.

— Що ти пам’ятаєш про внутрішню будову цього підземного ходу?

— Про ті місця, де я ходив, пам’ятаю майже все, бо в той час саме випробовував закляття концентрації пам’яті. Можу сказати і де повороти, і скільки кроків від одного переходу до іншого, і яка відстань від стін до центру зали, де стоїть кристал, і де на стінах закріплені факели. А от про територію, куди я не дійшов, нічого сказати не можу. А ти? — звернувся Ярослав до Юрка.

— Я теж нічого нового не скажу, бував тільки в камері, коридорі і в центральній залі. Єдине, що можу додати, думаю, там приблизно два-три десятки в’язнів. Хоча, може, я й помиляюся, я ж їх ніколи не бачив, тільки чув.