Готель Велика Пруссія

Пані Вінкель підійшла ближче і пильно глянула на співрозмовника. Її очі здалися двома кинджалами, що пронизали Вістовича наскрізь.

— І?.. — різко кинула вона.

— Не розумію вас, дорога пані, — Вістович вирішив удати святу простоту.

— Не клейте дурня, комісаре, я запитую ім’я убивці, — голос пані Вінкель, здавалося, висікав іскри.

— Ім’я вбивці — це мій ключ, яким я скористаюся, щоб вибратися звідси, — спокійно відповів львів’янин, — це те, що хоче почути від мене ваш чоловік. А такими ключами не розкидаються.

— Невже? — єхидно сказала жінка. — Що ж, пане Вістовичу, хочу запевнити, якщо зараз я не почую від вас імені, тоді ви точно залишитеся тут назавжди.

— Це ж чому?

— Там, назовні, — вона вказала на двері, — сьогодні чергують віддані мені люді. Один мій наказ, і вам поламають усі кістки. Це тільки для початку...

— Цікаво, наскільки вони вам віддані?

— Достатньо.

— Гаразд, я запитаю інакше. Чи не змінять вони своєї думки, коли дізнаються, що ви — не та, за кого себе видаєте? Адже платить їм все-таки ваш чоловік.

Навіть у в’язничних сутінках було помітно, що Клавдія зблідла, наче смерть.

— Що ви маєте на увазі? — перепитала вона.

— Я маю увазі, що ви — шпигунка, пані Вінкель. Думаю, я встигну повідомити їм про це, перш ніж мені зламають кістки... Лишається тільки зрозуміти, для кого шпигуєте. Для росіян, французів чи австріяків?

— Як... Звідки ви... Чорт, говоріть тихіше.

— Передумали мені погрожувати?

— Заради Бога, тихіше.

— Як скажете, — комісар слухняно стишив голос.

Клавдія важко сіла на його лежанку.

— Як ви дізналися? — запитала вона через хвилину.

— Маркус Щипак розповів мені, як ви зустрілися з ним вперше. Тоді він був ще волоцюгою і захистив вас від грабіжників на Хвалішевському мосту.

— Що ж у цьому дивного?

— Нічого. За винятком того, що ви прогулювалися самі ввечері в товаристві невідомої особи.

— Це була моя донька.

— Неправда. Вашій, як я знаю, доньці заледве тринадцять, а незнайомці, за словами Щипака, двадцять або й більше. Та й грабіжники, яким Щипак випадково надавав по пиці, були несправжні, а перевдягнені агенти... У такий спосіб зручно передавати інформацію: скажімо, знімаєте з себе сережки, всередині яких на тонісінькому папері заховано шифрограму. Справжні волоцюги час від часу бачили вас на тому самому місці й за добру винагороду охоче мені про це розповіли. Вас грабували там двічі. А ще кілька разів ви «подавали милостиню». На місці вашого начальства я би змінював локацію хоч би час від часу.

— І... вам відомо, яку саме інформацію я передала? — сухо запитала Клавдія.

— Ні. Так само я не знаю, кому ви її передали, — сказав Вістович. — Але все ж і цієї інформації достатньо, аби перетворити вас на мого союзника. Чи не так?

— Ми з вами й так не вороги, — обережно зауважила жінка.

— Тоді навіщо ви мені погрожували? — не зрозумів комісар.

— Тому що мені потрібно те саме, що й вам. Знати ім’я убивці.

— Навіщо?

Клавдія змовчала. Помітивши, що розговорити її не вдасться, Вістович дістав із кишені записника і, вирвавши з нього сторінку, написав олівцем: «Ви зв’язані з А III b[44]?».

У відповідь Клавдія ледь помітно кивнула. З цього моменту їхня розмова стала схожою на спілкування чуючого з глухонімим.

«Чому ви шпигуєте у власній країні?» — запитав Вістович.

Жінка підтягнула аркуш до себе й відповіла:

«Це стосується змовників...»

Схоже, вона мала на увазі Вінкеля, фон Гарпе та інших.

«Хіба полковник Альсдорф не представляє ваші інтереси в цьому об’єднанні?» — здивувався комісар.

«Тільки свої власні», — відповіла Клавдія.

Якусь мить подумавши, комісар написав:

«Витягніть мене звідси».

«Якщо дотримаєте слова і не розкриєте мене перед Вінкелем, я зроблю все можливе», — була її відповідь.

Цього разу шпигунка не повернула йому листок, а піднесла папір до свічки. За кілька секунд від їхнього епістолярного діалогу залишився тільки невагомий попіл. Клавдія зітхнула з полегшенням.

— Що планує ваш чоловік? — запитав комісар вже вголос.

— Наскільки мені відомо, він хоче допитати вас, — промовила вона, — але не тут і не сьогодні. Думаю, завтра, як завжди, у «Великій Пруссії». У клубі знову боксуватиме його улюблений Щипак.

«Отже, завтра буде вирішальний день», — подумав комісар.

Клавдія попрощалася й підійшла до дверей. Кілька разів у них постукала, даючи знати охоронцеві, що збирається вийти. Знову залишившись наодинці, комісар сів на своє в’язничне крісло і закутався в коц. До завтра ще є час. Треба все якнайкраще обдумати...