Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Исторические детективы » Готель Велика Пруссія
Готель Велика Пруссія - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Готель Велика Пруссія

Электронная книга - «Готель Велика Пруссія». Краткое содержание книги:

«Готель „Велика Пруссія“» — новий детективний роман Богдана Коломійчука, сповнений карколомних пригод та шпигунських таємниць.
1905 рік. Кар’єра одного з кращих слідчих Галичини, львівського комісара Адама Вістовича, йде вгору. Щоб допомогти молодшому колезі, ад’юнктові Самковському, комісар береться за нібито тривіальну справу. Однак з’ясовується, що нитки її тягнуться далеко за межі Львова і навіть за межі імперії.
Розслідування приводить Вістовича у Пруссію, де кілька впливових посадовців та підприємців об’єднуються з мафією, аби протистояти російським шпигунам. Раптом члени цього синдикату починають гинути за доволі жорстоких обставин. Вбивства стаються у Берліні, Позені та інших містах. У цій коловерті несподівано опиняється колишня дружина Вістовича, берлінська актриса Анна Каліш. Комісар береться за найнебезпечнішу справу в своєму житті.
1 ... 31 32 33 34 35 36 37 38 39 ... 45
Перейти на страницу:

Близько дев’ятої вечора замок у дверях знову клацнув і на порозі камери з’явився той самий охоронець, що заходив раніше. Цього разу він ніс у руці чашку гарячого чаю, а з кишені в нього стирчала пляшка шнапсу. Поставивши перед Вістовичем спершу чай, а потім випивку, він коротко сказав:

— Це тобі.

— Звідки така щедрість? — іронічно запитав комісар.

— Не блазнюй. Це не від мене.

— А від кого?

— Від мене, — почувся в дверях жіночий голос.

Обидва — і в’язень, і охоронець — озирнулися. Жінка, одягнена в щільне пальто і капелюшок, зайшла досередини. Ставши навпроти чоловіків, вона зміряла комісара пильним поглядом. Вістович впізнав у ній дружину Вінкеля, Клавдію.

— Залиш нас, Марку, — наказала вона церберу.

— Але, пані...

— Скільки вас за дверима?

— Троє.

— От і гаразд. Значить, я в безпеці.

Охоронець нехотячи вийшов. Комісар шанобливо підвівся, але гостя знаком показала, що він може сидіти.

— Випийте чаю і, якщо хочете, горілки, — приязно мовила жінка, — мені здається, ви трохи замерзли.

«Спершу шнапс, а вже потім чай», — подумки виправив її комісар і, витягнувши корок, ковтнув просто з пляшки, чим, видно, приголомшив гостю. Було помітно, як вона здивовано примружила очі.

— Чи не проти ваш чоловік, що ви відвідуєте його в’язнів у такий час? — запитав комісар, якому захотілося зробити випад назустріч.

Гостя хитнула головою.

— Мені дозволено опікуватись тими, хто сюди потрапив. Як ви почуваєтеся?

— Запитайте у тих бовдурів за дверима...

Попри її приязність, Вістович добре відчував, що наміри в цієї особи далеко не найкращі. І, як виявилось, не помилився.

— Не поспішайте так їх називати, — заперечила жінка. — Один із них, боксер на прізвище Щипак, розповів, як бачив, що сталося на цвинтарі. Тому одразу ж зметикував, де ви, і повідомив мені... Не всі серед них бовдури.

— Маркус тепер також входить у свиту вашого чоловіка? — запитав комісар. — Чудове продовження боксерської кар’єри. Замість чесних поєдинків — ламати ребра опонентам Вінкеля...

Клавдія відмахнулася. Мовляв, «як заробляти на життя — його справа».

— То що ж, цікаво, привело вас сюди, у це мерзенне місце, шановна пані? — мовив Вістович, підносячи до губ чашку з чаєм. — Невже тільки співчуття і християнський обов’язок відвідати ув’язненого?

— Не лише.

Вона глянула на двері, ніби переконуючись, що їх добре зачинено.

— Що вдалося дізнатися у справі, яку вам доручив мій чоловік? — запитала Клавдія.

— Думаю, найголовніше — я знаю, хто вбивця, — відповів комісар.

Пані Вінкель підійшла ближче і пильно глянула на співрозмовника. Її очі здалися двома кинджалами, що пронизали Вістовича наскрізь.

— І?.. — різко кинула вона.

— Не розумію вас, дорога пані, — Вістович вирішив удати святу простоту.

— Не клейте дурня, комісаре, я запитую ім’я убивці, — голос пані Вінкель, здавалося, висікав іскри.

— Ім’я вбивці — це мій ключ, яким я скористаюся, щоб вибратися звідси, — спокійно відповів львів’янин, — це те, що хоче почути від мене ваш чоловік. А такими ключами не розкидаються.

— Невже? — єхидно сказала жінка. — Що ж, пане Вістовичу, хочу запевнити, якщо зараз я не почую від вас імені, тоді ви точно залишитеся тут назавжди.

— Це ж чому?

— Там, назовні, — вона вказала на двері, — сьогодні чергують віддані мені люді. Один мій наказ, і вам поламають усі кістки. Це тільки для початку...

— Цікаво, наскільки вони вам віддані?

— Достатньо.

— Гаразд, я запитаю інакше. Чи не змінять вони своєї думки, коли дізнаються, що ви — не та, за кого себе видаєте? Адже платить їм все-таки ваш чоловік.

Навіть у в’язничних сутінках було помітно, що Клавдія зблідла, наче смерть.

— Що ви маєте на увазі? — перепитала вона.

— Я маю увазі, що ви — шпигунка, пані Вінкель. Думаю, я встигну повідомити їм про це, перш ніж мені зламають кістки... Лишається тільки зрозуміти, для кого шпигуєте. Для росіян, французів чи австріяків?

— Як... Звідки ви... Чорт, говоріть тихіше.

— Передумали мені погрожувати?

— Заради Бога, тихіше.

— Як скажете, — комісар слухняно стишив голос.

Клавдія важко сіла на його лежанку.

— Як ви дізналися? — запитала вона через хвилину.

— Маркус Щипак розповів мені, як ви зустрілися з ним вперше. Тоді він був ще волоцюгою і захистив вас від грабіжників на Хвалішевському мосту.

— Що ж у цьому дивного?

— Нічого. За винятком того, що ви прогулювалися самі ввечері в товаристві невідомої особи.

— Це була моя донька.

— Неправда. Вашій, як я знаю, доньці заледве тринадцять, а незнайомці, за словами Щипака, двадцять або й більше. Та й грабіжники, яким Щипак випадково надавав по пиці, були несправжні, а перевдягнені агенти... У такий спосіб зручно передавати інформацію: скажімо, знімаєте з себе сережки, всередині яких на тонісінькому папері заховано шифрограму. Справжні волоцюги час від часу бачили вас на тому самому місці й за добру винагороду охоче мені про це розповіли. Вас грабували там двічі. А ще кілька разів ви «подавали милостиню». На місці вашого начальства я би змінював локацію хоч би час від часу.

— І... вам відомо, яку саме інформацію я передала? — сухо запитала Клавдія.

— Ні. Так само я не знаю, кому ви її передали, — сказав Вістович. — Але все ж і цієї інформації достатньо, аби перетворити вас на мого союзника. Чи не так?

— Ми з вами й так не вороги, — обережно зауважила жінка.

— Тоді навіщо ви мені погрожували? — не зрозумів комісар.

— Тому що мені потрібно те саме, що й вам. Знати ім’я убивці.

— Навіщо?

Клавдія змовчала. Помітивши, що розговорити її не вдасться, Вістович дістав із кишені записника і, вирвавши з нього сторінку, написав олівцем: «Ви зв’язані з А III b[44]?».

У відповідь Клавдія ледь помітно кивнула. З цього моменту їхня розмова стала схожою на спілкування чуючого з глухонімим.

«Чому ви шпигуєте у власній країні?» — запитав Вістович.

Жінка підтягнула аркуш до себе й відповіла:

«Це стосується змовників...»

Схоже, вона мала на увазі Вінкеля, фон Гарпе та інших.

«Хіба полковник Альсдорф не представляє ваші інтереси в цьому об’єднанні?» — здивувався комісар.

«Тільки свої власні», — відповіла Клавдія.

Якусь мить подумавши, комісар написав:

«Витягніть мене звідси».

«Якщо дотримаєте слова і не розкриєте мене перед Вінкелем, я зроблю все можливе», — була її відповідь.

Цього разу шпигунка не повернула йому листок, а піднесла папір до свічки. За кілька секунд від їхнього епістолярного діалогу залишився тільки невагомий попіл. Клавдія зітхнула з полегшенням.

— Що планує ваш чоловік? — запитав комісар вже вголос.

— Наскільки мені відомо, він хоче допитати вас, — промовила вона, — але не тут і не сьогодні. Думаю, завтра, як завжди, у «Великій Пруссії». У клубі знову боксуватиме його улюблений Щипак.

«Отже, завтра буде вирішальний день», — подумав комісар.

Клавдія попрощалася й підійшла до дверей. Кілька разів у них постукала, даючи знати охоронцеві, що збирається вийти. Знову залишившись наодинці, комісар сів на своє в’язничне крісло і закутався в коц. До завтра ще є час. Треба все якнайкраще обдумати...

вернуться

44

Військова служба зв’язку та інформації. Прусська (німецька) таємна служба, що існувала до 1918 року.

1 ... 31 32 33 34 35 36 37 38 39 ... 45
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)