Вогонь для Вогнедана [uk]

І десь там, угорі, гостро палав Сіллон…

Чорногорець підвівся на ноги. Він стояв по кісточки в грязюці, і був весь заляпаний багном. Наче впав звідкись і довго лежав у бруді.

Одежа залишилася на ньому. Улюблена чорногорка і сірі штани військового крою… В цьому вбранні він лягав на камінь, аби підставити руку під голку відьми.

От тільки щось зайве з’явилося в зачісці. Оте зайве світилося холодним вогнем і трохи освітлювало довкілля. Вогнедан підняв руку і намацав прохолодні пелюстки квітки… Зоредив…

Попереду теж щось світилося. Підійшовши, Вогнедан побачив сестру. Дана лежала горілиць, вбрана так само, як він. Квітка зоредиву сяяла в її косах.

— Данусю! — покликав її брат, — моя Данусю…

Дана застогнала і спробувала встати. Вогнедан допоміг їй підвестися. Хвилину двійнята дивилися одне на одного у відблисках срібного вогню.

— Минулого разу ми були не тут, — вимовила дівчина, — пам’ятаєш білий туман?

— Там було трохи сумно, але гарно, — сказав Вогнедан, — а тут… Повна відсутність краси і гармонії…

- І що ми маємо робити? — спитала Дана розгублено.

— Не знаю, — відповів їй брат, — напевне — теж іти…

Вони рушили вперед, чвакаючи по грязюці. Напрям взяли на Сіллон, котрий сяяв високо десь попереду.

— Ну й місцина, — шепотіла Дана, — Вогнику, можливо оце і є мейдистське пекло?

— У пеклі, якщо довіряти самій назві, - хмикнув юнак, — має бути жарко. А я замерз…

Попереду невиразно забовваніли якісь постаті. Почувся регіт і моанська лайка.

— Давай назад, — різко мовив Вогнедан, одрухово шукаючи при пасі зброї. Зброї не було… Зате ззаду теж почулися чвакаючі кроки.

— Набік, Дано! — наказав чорногорець. Сестра, однак, стала біля нього спиною до спини.

— Хто тут, — почувся хрипкий від сирості голос, — хлопці, сюди! Тут чужі!

— Чорри, — пробурмотів Вогнедан, вдивляючись у напівтемряву, — і тут знайшли…

З цими словами він крутнувся і зацідив першій постаті, котра виринула з мряки, ногою в підборіддя. Юнак бився розпачливо, знаючи, що не врятується. На нього навалилася ціла купа тіл, але Вогнедан ще продовжував метатися, намагаючись видертися. Зрештою, зрозумів, що марно і затих.

— О, яка в нас здобич — знайомий протяглий голос.

— Я ж уже вбив тебе, — прохрипів Вогнедан, навіть не здивувавшись. Він наче знав, що може зустріти тут щось таке… Наприклад — полковника Кріна Птасіна, колись спаленого на попіл його вогнем.

— Вбив, говориш, джуро? — ошкірився Крін, — зараз побачимо, хто з нас живий, а хто мертвий.

Його потягли ущелиною… Через кілька хвилин камінні стіни наче розсунулися, і відкрилася широка пласка місцина, схожа на майданчик, на якому муштрували джур.

— Ти, повстанська мордо, — сказав Птасін, — нарешті ти втрапив мені до рук. Я не схопив тоді твого батька, тож відіграюся на тобі…

— Ти мрець! — кинув Вогнедан, — що ти зробиш живому?

— Онде мої хлопці вже тешуть палю, — мовив колишній полковник Жердельського полку, — ти думаєш, що ти живий, щеня? Раз ти тут, то вже давно здох і здох собачою смертю. Живі сюди не потрапляють… Давайте сюди стовпа… А я займуся дівкою…