Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
І різні думки попливли в докучливому чеканні. Батько з матір'ю. Полковник Будогос… Ні! Про Будогоса Катря й не подумала — про контррозвідку і тюрму вона вирішила забути й не згадувати зовсім… Вона навіть сердито потрусила головою. Від цих спогадів так холонуло серце і не хотілося жити. П'яти у Катрі були спалені на вугіллі — ніхто про це не знав. На грудях висмалені п'ятикутні зірки — вона так і понесе їх в могилу. Спина списана рубцями впоперек і вздовж — цього вона нікому не покаже. Її ґвалтували, — вона була в лікаря: така її щаслива зірка, що не пристало жодної хвороби. Ребро завжди нило у вогку погоду — його, очевидно, таки зламали… Ні, ні! Про контррозвідку і тюрму вона не хоче згадувати. До першого ж містечка, яке обминатиме комсомольський батальйон, Катря забіжить, заховавши зброю, — і бинти, вату та йод вона дістане хоч би там що!
— Катре! — прилинув тихенький шепіт зліва від Зілова. — Чуєте, Катре?
— Що, Ваию?
— Яке ваше… найбільше бажання? — прошепотів він. — Ну, от в житті чого б ви найбільше хотіли?
Катря не здивувалася — було ж скучно, і хотілося говорити. Вона звела брови й на секунду замислилася. Потім так же тихо, ледве чутним шепотом, дивлячись просто на верхівців, — тепер уже було виразно видно, що їх не більше як двадцять п'ять, — Катря відповіла, трохи повернувши голову до Зілова ліворуч:
— Я хочу бути матір'ю, Зілов, — всміхнулася вона самими губами. — Розумієте, Ваню, таке маленьке-маленьке, а потім… велике і доросле…
— Готові! — прошелестів гучний шепіт Юринчука з правого флангу. — Кожний вибирай одного… на мою команду — залп… Коли тікатимуть, бити вроздріб!..
Верхівці були вже за сотню кроків. Тачанка була не тачанка, а звичайна біда. В ній сиділа завинута постать, немовби жіноча.
— Огонь! — скрикнув весело Юринчук. Гучний залп ударив і покотив луною у балку. Коні звелися дибки, і верхівці змішались.
— Огонь!
Вдарив другий залп, і вже верхівці скакали кар'єром назад — просто полем урозтіч. Запряжені коні шарахнули через межу, і біда заплигала за ними по засніженій ораниці. Двоє коней билися долі, один зразу схопився на ноги і без верхівця побіг вперед. Три тіла лежали недвижно, четвертий схопився, кинувся бігти, але зразу ж припав за конем, і видно було, як похапцем, не потрапляючи до ладу, він мацав пальцями обох рук біля кобури.
Та Юринчук і Полуник вже добігли до нього з гвинтівками У руках.
— Руки вгору! Руки вгору! — лементував Юринчук. Полуник приклав карабін до плеча.
Гайдамака скинув руки вгору і потім помалу звівся на рівні.
Верхівців за білою, сніговою курявою вже майже й видно не було. Вони тікали, покинувши ранених і біду на полі. Наглий переляк гнав їх вихором і гнатиме так ще багато гін.
Не спускаючи дула гвинтівки від грудей полоненого, Юринчук кинув назад команду до цепу. Лежати в засаді, не міняти позицій, готуватися до поворотного бою. Кулеметнику приготувати кулемет. Потім штовхнув полоненого дулом ззаду і, пропустивши поперед себе, повів його до цепу, у ліс. Біда спинилася в полі — метрів за двісті. Коні постояли, а тоді повернули і ступою пішли на дорогу назад. Біда здавалася порожньою — завинутої постаті видно не було.
— Ну й зустріч! — свиснув Піркес, коли полонений був від цепу за десять кроків. — Го-го! Заходьте до компанії, старий друзяко! Як ся маєте, містер Репетюк?
Всупереч наказу, всі аж звелися з своїх місць. Юринчук і Полуник вели до цепу Репетюка.
— Капітан славнозвісної футбольної команди, — далі аж виспівував Піркес. — Го-го! Славетний центр-форвард, сер Репетюк! І не менш відомий погромник, каратель і прочая сволоч! Наше вам поважання! Сервус! Бонжур!
Репетюк був білий, як самий сніг, і очі його мружилися — пенсне зосталося десь там, біля забитого коня, на землі. Руки, зведені врівень плечей, хиталися і тремтіли. Втім, він трохи похитувався і на ногах. Шапки на ньому не було — вона теж десь там звалилася на дорогу, — волосся розтріпалося й зли-плось. Черкеска його була добротного синього сукна, з червоним викотом, без газирів, з-під черкески над лаковими чобітьми — широкі червоні шаровари. Срібна кубанська шабля волочилася збоку по землі — один з поперечних ремінців урвався.