![Вогонь для Вогнедана [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогонь для Вогнедана [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогонь для Вогнедана [uk]». Краткое содержание книги:
Про те, що дух дійсно не вмирає, оповідається в романі «Вогонь для Вогнедана» Правитель Вогнедан, нащадок прибульців — дивних загинув у боротьбі з завойовниками. Але його невпокорений дух втілився в його нащадка, княжича Чорногори, однієї з найвіддаленіших південних провінцій Великої та Могутньої Імперії Півночі. Страшні спогади з минулого життя загартовують волю молодого шляхтича і підказують йому можливість врятувати свій народ з пазурів Імперії…
— Оце, чи волхва спитати, — мовив Вигорич, дивлячись на вогонь, — чи пізнає мій син своїх братиків та сестричку старшу від першої жони? Він же їх ніколи не бачив…
— Я певен, що пізнає, - озвався Вогнедан розчулено, — коли я був на краю смертної тьми, і блукав туманними шляхами, то пізнав свого батька, а я ж його теж ніколи не бачив…
Крук непорозуміло глянув на Повелителя.
— Мій кровний батько, — мовив Вогнедан, — князь Воїн Ведангський. Його ще звали у вас Чорним Воїном…
Вигорич довго мовчав, тоді підвів голову.
— О, так! — сказав, — я знав дивного князя. Дійсно, тільки його син міг наважитися розтяти мечем Імперію.
Ворогів ховали у спільних ямах. Окремо поховали у землю загиблих ельберійців-мейдистів.
Бачив Вогнедан і ще один, несамовитий похорон. Літній воїн-квітанець окремо від усіх понуро копав заступом могилу. Поруч лежав юнак в закривавленому зеленому однострої. Повелитель ледь здригнувся — він пізнав у вбитому чорру Ладка з Зелемінського полку.
— Це мій синок, — стиха мовив квітанець до Повелителя, — я зустрів його у битві… І не впізнав… Дванадцять років не бачились… Це мій синок…
Вогнедан не міг видавити з себе й слова… Не міг сказати, що старшому Ладкові пощастило… Чорра Ладко, якому так подобалася робота ката… Гідний наступник Кріна Птасіна.
— Вам потрібно, — врешті мовив він до Ладка-старшого, — це пережити. Ваш син не пощадив би вас, навіть якщо зміг би пізнати.
— Та я це знаю, — мовив квітанець розпачливо, — але ж власною рукою… Що я жінці скажу…
Повелителю довго потім снився цей похорон… І кожного разу, прокидаючись, Вогнедан дякував Богам за те, що дали змогу здобути для Ельберу волю.
Тіло Імперського Воєводи було відправлене до Боговлади у залізній труні для поховання в родовій гробниці Яблуновських. Кров загиблих увібрала земля… І Збраславська рівнина з поля смерти і слави знову стала просто полем.
Повелитель Вогнедан стояв на цьому полі, ніби тримаючи на руках немовлятко, котре носило ім’я його відродженого краю. Він сумував, радів і тривожився водночас…
«Любий, — прошепотіла матінка — земля вустами теплого вітру, — а інакше й не буває при народженні»
Розділ дванадцятий
Срібний вогонь
В колишньому кабінеті князя Іскри Парда у Високому Замку Ігворри на столику стоїть ваза з квітами — зоредивами.
Теперішній хазяїн покоїку, князь Вогнедан Чорногорський, Повелитель Ельберу, визнаний, щоправда, поки що лише своїм військом, дуже любить ці осінні квіти… І зоряниці любить теж, але зоряниці не є такими пишними…
А зоредиви не квітнуть — наче палають холодним вогнем…
«Зоредиву квіт — виводить стародавній пензлик у Вогнедановій руці,
Промінь місяця в росі
Світло, влите в лід…»
Саме такими вони і є, ці квіти… Вони нагадують Повелителю дивних… Світло, влите в лід…
— Кречете! — гукає Вогнедан, і з передпокою з’являється маленький Кречет Птаха.
Кречет є наймоторнішим серед його пажів. Вогнедан, щоправда, не знає, як уживеться він з Терном Лелегом, котрий є нині у Боговладі і оклигує від ран. Терночок — похмуре і ревниве створіння, особливо зараз… Вогнедан береже його таємницю, сподівається, що підліток переросте нещасливе кохання до старшої за нього жінки, до того ж — щасливо одруженої.
— Дитя моє, - мовить Вогнедан лагідно до Кречета, — спустись-но до саду, і подивись, чи є там пізні зоряниці.
Кречет мчить, неначе на крилах. Легко і безшелесно… У хлопчика хода ельфа… Зрештою, чого тут дивуватись — Сокіл був чистокровним, Півонія — майже… Мати її походила зі змінених і була рідною сестрою Далебора Воєця. А батьком — князь Воїслав Ведангський.
Півонія нині обживає родовий дім Птахів у Боговладі. І облагоджує справи успадкування майна цього роду. Вогнедан оповів їй, де поховано Сокола Птаху, і пані Птаха вже вирішила врядити чоловіку належну воїну краду, а попіл захоронити в родовій гробниці на Боговладському цвинтарі. В цьому їй мав допомогти Крук Вигорич, на чиєму обійсті зосталась могила воїна-«тіні».
А з Терном Лелегом треба щось робити. Він побував у битві, а отже вже не може служити пажем. Терночок є нині шляхтичем з усіма правами. Потрібно призначити його у боговладську варту до Мирослава Іровита.
Ось і Кречет, несе зоряниці… У гарнесенькому полив’яному глеку, розмальованому звичаєвими візерунками коловрату… Вогнедан велить поставити глека на столика, поруч з вазою боговладського скла, в якій спочивають зоредиви.