Амадока

Дихаючи липким і запилюженим повітрям міста, жаром і гуркотом дороги, слухняно йдучи слідом за своїм чоловіком (хоч це вона насправді провадила їх обох, тільки вона пам’ятала шлях), Романа повірити не могла, що їй вдалося-таки досягнути свого.

Ні, Богдан досі нічого не пригадав. Сталося щось важливіше, щось таке, чого вона прагнула весь цей час, відколи його знайшла, чим вона марила насправді, потерпаючи від його холодности, чужости, від приступів його нищівної люти.

Сталося ось що: Богдан запрагнув її у відповідь. Або навіть не у відповідь, а у спосіб, у який кожна людина таємно бажає, щоб її прагнули: він запрагнув її сильно й болісно, і його потяг ширився й могутнішав з кожною миттю, пропорційно з тривогою, що її любов до нього виявиться набагато слабшою.

Загіпнотизована і нажахана, вона йшла поруч із ним, потерпаючи від невблаганного наближення до військового кладовища. Щокілька десятків метрів Богдан нервово й довірливо перепитував, чи правильно вони йдуть. Романа ствердно кивала, додаючи щось на кшталт: «Уже скоро» або «Ось уже видніється огорожа цвинтаря». Він почав голосно дихати, як велика запряжена тварина, що місить копитами землю і вивертає очні яблука, нетямлячись від бажання дістатися до мети.

Романа думала про те, що вона ще здатна попередити неминуче. Вона могла з силою смикнути Богдана за руку, потягнути на себе, розвернутись у протилежному напрямку і скористатись таки заманливою сутінню стежок заповідника. Могла використати фізіологічну спокусу, щоби збити з невідворотно катастрофічного курсу їхні тіла.