Ведмеже місто
- Автор: Бакман Фредрик
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7820-08-5
- Переводчик: Софія Волковецька
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ведмеже місто». Краткое содержание книги:
У коридорі стоїть його найкращий друг. За дверима.
У хокеї не буває «майже».
12
Тривалий шлюб — це складно. Настільки складно, що більшість людей у шлюбі часом задумуються над питанням: «Я живу з цією людиною, бо люблю її, чи просто вже не можу так близько підпустити до себе когось іншого?».
Міра знає, що Петер сходить з розуму від її постійних нарікань. Від того, що його завжди критикують. Часом Міра телефонує йому по п’ять разів на день, аби просто проконтролювати, чи виконав він те, що пообіцяв.
У цьому винна заметіль. Міра ніколи не розповідала про це Петерові.
У кабінеті Петера ідеальний порядок, письмовий стіл такий чистий, що з нього можна їсти, якщо, звісно, хтось наважиться їсти поблизу Петерового кабінета, не боячись, що в того станеться панічна атака через крихти.
Полиці заповнені вініловими платівками, Петер не наважується забрати їх додому: боїться, що Міра примусить його або викинути їх, або придбати більший будинок. Петер замовляє платівки в інтернеті з доставкою до адміністрації клубу, перетворивши секретаря на свого змовника. Буває, що у подружжях хтось один тихцем курить, ну а Петер тихцем купує платівки.
Усе тому, що від цього він заспокоюється. Платівки нагадують йому про Ісака. Петер ніколи не розповідав про це Мірі.
Міра не пам’ятає, скільки років було дітям, коли сталася заметіль, але знає, що на той час вони прожили в Бйорнстаді не так уже й багато зим, бо тоді вона б уже призвичаїлася до сили природи. Наближалося Різдво, діти були на канікулах, але у Міри на роботі виникла якась надзвичайна ситуація, і вона була змушена їхати на важливу зустріч. Петер разом із Майєю і Лео поїхали кататися на санчатах, Міра стояла біля машини і дивилась, як вони розчиняються у білизні заметілі, це виглядало так гарно й лиховісно водночас. Коли вони зникли з очей, Міра відчула себе такою самотньою, що проплакала всю дорогу до офісу.
У Канаді Петер, отримавши травму, залишався вдома з Ісаком сам. Міра вже почала працювати. Одного дня в Ісака заболів живіт, він не переставав кричати. У паніці Петер перепробував усе: він колисав малого, вийшов з возиком на вулицю, випробував усі відомі йому народні ліки, але нічого не допомагало. Аж поки він не поставив платівку. Можливо, свою роль зіграв старий програвач, потріскування в колонках, голоси, які заповнили кімнату… Ісак умить затих. А тоді всміхнувся. І заснув у Петера на руках. Це була остання мить, коли Петер пам’ятав, що почувався добрим батьком. Коли міг подумати собі, наче справді знає, що робить. Петер ніколи не розповідав про це ні Мірі, ні комусь іншому. Але тепер він тихцем купує платівки, тому що сподівається відчути ту мить ще хоч єдиний раз.
Того дня напередодні Різдва Міра після зустрічі зателефонувала Петеру. Він не відповів, хоча ніколи не пропускав дзвінків. Потім вона почула по радіо, що снігова заметіль насунула на ліс і метеорологи рекомендували залишатися вдома. Міра тисячу разів набирала номер Петера, кричала йому в автовідповідач — жодної відповіді. Вона кинулася до авто, й газувала на максимум всю дорогу, хоча заледве бачила щось на віддалі метра. Міра бігала поміж дерев у тому місці, де вона попрощалася зранку з сім’єю, і несамовито кричала, сама не своя, у відчаї рилася в снігу, ніби сподівалася відшукати під ним своїх дітей. Вона відморозила вуха і кінчики пальців, потім навіть не могла пояснити, що таке з нею відбувалося. Лише через багато років Міра усвідомила, що в неї був нервовий зрив.
За десять хвилин задзвонив телефон. То був Петер і діти, розслаблені й безтурботні, вони питали, де вона. «А ВИ ДЕ?» — закричала Міра. «Ми вдома», — відповіли вони, заїдаючи морозиво і булочки з корицею. Коли Міра запитала: «Як?», Петер здивовано відповів: «Почалася завірюха, то ми й пішли додому». Він забув зарядити телефон, який лежав у шухляді в спальні.
Міра ніколи не розповідала про це ні Петеру, ні жодній людині, але після тієї завірюхи вона так і не оговталася. Не позбулася того відчуття, що вона їх також втратила. Тому Міра телефонує чоловікові й дітям по п’ять разів на день, часом просто щоб побубоніти. Щоб знати, що вони є.