Незвичайні пригоди бурсаків
- Автор: Таль В.
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-23-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Незвичайні пригоди бурсаків». Краткое содержание книги:
Під псевдонімом В. Таль сховався письменник Віталій Товстоніс (1883–1936). Його захоплива пригодницька повість «Незвичайні пригоди бурсаків», яка востаннє видавалася у 1929 році, сягає у козацькі часи, а саме у рік зруйнування Січі – 1775. Двоє бурсаків тікають з бурси на Січ і дорогою переживають безліч пригод. Зокрема допомагають селянам підняти повстання проти поміщицьких утисків, проявивши себе справжніми козаками.
Для широкого кола читачів.
«Це, мабуть, пани їдуть з полювання», – подумав я, і похололо на серці в мене. Знав я, чув від інших, які вони немилостиві бувають пани, коли де застукають отакого, як я. Знав я, що моїй спині поведеться гірко. Одшмагають, хтозна завіщо нагаями, та й носи здоров. Я вгадав, що буде лихо, але більшого, як сталося, я не сподівався.
Наздогнали мене пани, я зійшов набік з дороги.
– А стій-бо, юдо, – гукнув один пан.
Я зупинився й уклонився панам.
– А чи вмієш ти добре бігати? – запитав другий пан.
Я одповів, що не дуже вмію, бо в мене скалічені ноги від праці.
– А що там з ним, невірою, балакати? Нехай біжить, коли не хоче нагаїв! – сказав третій пан.
– Біжи, коли тобі кажуть! – гримнув четвертий пан. – Біжи, юдо, тікай до лісу!
Бачу я, що однаково битимуть. Побіжу, думаю, поки не впаду, то, може, вони не займуть лежачого.
– Біжи! Біжи! Тікай! Тікай! Рятуй спину! До лісу! До лісу! Ось на! Ось на! – загримали пани всі разом та почали мене бити нагаями по плечах та спині.
Я побіг, що було сили, до лісу. Аж чую, позад себе вигуки: «Гуджга, гуджга! У-лю-лю-лю!»
То челядинці поспускали собак та нацьковують на мене. Я біжу, не озираючись. Чую, лопотять, біжать за мною собаки. Ось підбігло два хорти разом, ухопили мене з боків за одежину і враз її розпанахали. Ще підбігло кілька собак, деруть на мені одежину, чую, що вже рвуть зубами за ноги. А позад мене лунає гучний несамовитий регіт панів та челядинців.
Упав я на стерню, заплющив очі, прощаючись у думці з жінкою та дітьми. Розтягнуть мене, думаю, собаки. А коли я впав, то чую, що мене собаки не займають, не рвуть. Глянув я одним оком, бачу, що мене собаки оточили, сидять та дивляться на мене байдужо. Підбігли пани з челядинцями.
– Уставай! – гукають.
Я підвівся, ледве стою, чую, як по ногах у мене тече кров.
– Ну, за те, що ти, юдо, врятувався, давай гроші! – каже один пан.
Я одповів, що нема в мене й шеляга.
– Бреше, невіра. Потрусіть лиш його! – звелів другий пан челядинцям.
Зіскочили челядинці з коней, почали трусити, шукати. Знайшли самі ножиці, показують панам.
– О! До речі, є ножиці, панове. То давайте його обчикрижимо, – запропонував якийсь з панів.
Усі гуртом зареготали. Почав мене один челядинець стригти. Обчухрав мені голову, потім бороду й вуса. А я стою покірливо та чекаю, що ось, може, закінчиться знущання і вони мене покинуть. Стриже, скубе, а пани та челядинці регочуть, гоготять.
– Ну, а тепер він поїде, – промовив один з панів. – А заверніть лиш сюди отого хлопа! – вказав він челядинцям на воза з конем, що на ньому їхав попід лісом якийсь селянин.
Побігли верхи челядинці, завернули того селянина з возом та пригнали сюди. Тремтить зляканий селянин, падає до ніг панам та благає, щоб вони його не займали. Але челядинці, з панського наказу, одшмагали нагаями селянина і прогнали геть від воза. А потім випрягли коня, посадили мене верхи на нього, прив’язали віжками мене до конячої спини, щоб сидів та не впав, а руки зв’язали позад спини. Дивлюсь, вони збирають, у кого тільки була, губку з кисетів та прив’язують оту губку коневі до ніг, а потім підпалили губку й пустили коня.
Припекла губка ноги коневі, поніс він мене що було сили. А я, зв’язаний, не поворухнуся. Чую, що пани та челядинці регочуть та вигукують. Ще почув я, так наче крізь сон, що регіт разом ущух, почулися постріли з рушниць, знявся галас.
Не пам’ятаю далі, що було зі мною. Втомлений, змучений, а до того закривавлений, я зомлів...
Коли я проснувся, відчув, що в роті в мене і в горлі щось упекло, мов після горілки. Чую, хтось балакає.
– Буде живий, – промовив чийсь голос.
Я розплющив очі, бачу – біля мене сидить якийсь чоловік, з суворим обличчям, вуса з сивизною, а очі в нього такі гострі, що мов крізь тебе дивляться. У руці він держав пляшку, мабуть, з горілкою. Неподалеку від нього стояв другий чоловік, обіпершись на дерево. Вони обидва озброєні.
– Ну, підводься, чоловіче, коли живий, – промовив отой, що сидів біля мене.
Підвівся я, сів. Бачу, що я лежав на купі сухого листя, на узліскові. Глянув на другий бік, аж неподалеку від мене стоїть прив’язана до дерева коняка, що на неї мене були посадили панські челядинці; на шиї коняки висів аркан.