Там, у темній річці
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-8182-0
- Переводчик: Дар'я Москвітіна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Там, у темній річці». Краткое содержание книги:
Через деякий час за нею почали приходити люди, які вважали її втраченою сестрою чи викраденою донькою. Ніхто з них насправді не знав, хто ця дитина. То для чого ж вона була їм так потрібна? Із кожним днем таємниця лише поглиблювалася. Німа дівчинка перевернула своєю з'явою життя місцевих мешканців. Звідки вона взялася? Кому належить? І чи знає вона сама, ким є насправді?..
Відтоді, як там мешкав кошикар, ріка зрізала частину берега, підмивши шари гравію. Це утворило небезпечні обриви, які, на перший погляд, були міцними, а насправді не витримували людської ваги. Коли вони обрушувалися, єдиною перешкодою для повені був лише спадистий береговий схил, де тендітне коріння вербозілля, болотної бузини та плакуну марно намагались якось скріпити землю, і їх вимивало звідти з кожним водопіллям. Рівнодення, злива, помірний дощ, що лив одразу після спеки, танення снігу, чи взагалі будь-яка зла примха погоди — і ріка одразу затоплювала цей схил. Десь посередині хтось колись врив у землю стовпчик. Час вибілив його, а численні затоплювання примусили розтріскатися, та все-таки вирізані на ньому мітки рівнів води ще було видно, та й дати повеней також можна розібрати. Таких міток було повно і біля підніжжя, і посередині, і біля вершечка. Трохи вище укопали новіший стовпчик. Вочевидь, були такі водопілля, що цілком поглинали старий. На новому було лише дві мітки, нанесені вісім і п'ять років тому.
Сьогодні біля нижчого стовпчика стояла жінка і дивилася на ріку. Вона притримувала пальто потрісканою та червоною рукою без рукавички. Пасма волосся вибилися з-під шпильок і розтріпалися під вітром; вони були напрочуд світлі, й це маскувало сріблясту сивину. Якщо судити за волоссям, то жінка видавалася молодшою своїх сорок із гаком років, та з обличчя складалося зовсім інше враження. На ньому залишили слід тривоги, а лоб перекреслили зморшки від постійного хвилювання.
Тепер стовпчик стояв за цілий ярд від води. Сьогодні повені не очікувалося, та й завтра також, і все-таки жінчині очі були сповнені страху. Холодна, чиста, прудка вода із сичанням текла повз неї. Іноді хвильки плюскали, і коли біля її ніг падали бризки, вона боязко підскакувала й відступала на декілька дюймів.
Поки жінка стояла там, то пригадала історію кошикаря і здригнулася, уявивши, як він відчайдушно крокував по дну ріки, набивши кишені камінням. Вона думала про всі ті занапащені душі, що тепер живуть під водою, і гадала, хто з них тепер пропливає повз неї, плюскаючи їй під ноги. Вкотре сказала собі, що колись обов'язково запитає священника про душі померлих на дні ріки. Про це не написано в Біблії — принаймні їй не було про це відомо. Але в Біблії багато про що не написано. Хоч то й велика книжка, та облиште, не може ж у ній бути згадано геть усе?
Вона повернулась і попрямувала схилом угору, до котеджу. Робочий день узимку не коротший, ніж улітку, тож коли жінка дісталася дому, вже стемніло. А їй ще треба було зайти до тваринок.
Лілі оселилась у цьому котеджі чотири роки тому. Вона відрекомендувалась як місіс Вайт, удовиця, і спочатку до неї поставилися з недовірою, адже жінка цуралася питань про своє минуле й усіляко уникала проявів дружньої цікавості. Та вона щонеділі сумлінно з'являлася в церкві, а за кожну покупку розраховувалася готівкою, жодного разу не попросивши про кредит, і поступово лід недовіри розтанув. Невдовзі Лілі влаштувалася на роботу до священникового обійстя; спочатку як праля, а потім, оскільки вона була невтомна й моторна, їй давали й інші доручення. Два роки тому священникова домоправителька вийшла у відставку, і Лілі взяла на себе обов'язки з ведення господарства в усьому обійсті. Для домоправительки там були відведені дві милі кімнатки, та жінка продовжувала жити у Притулку кошикаря — через тваринок, так вона казала. Люди до неї звикли, та все одно ходили чутки, що з Лілі Вайт щось не так. Чи насправді вона була удовою? Чому так нервово реагувала, коли до неї зверталися несподівано? І яка б це розумна жінка мешкала на самоті в тому вологому Притулку кошикаря, коли можна було розкошувати серед шпалер у будинку священника? І все це заради кози та пари свиней? Утім, її добрі стосунки зі священником дещо пом'якшували підозри, і тепер громада скоріш жаліла, аніж засуджувала жінку. Хай яка вона там не чудова домоправителька, але подейкували, що Лілі Вайт бракує клепки в голові.