Двоє над прірвою

Простота плану вразила мене, і я поспішив на протилежний бік Золотоворітського скверу, де стояв автофургон для перевезення хліба.

— Що сталося? — запитав Віктор, помітивши мою схвильованість.

Я заліз у кабіну, засунув йому в кишеню парабелум, а потім розповів про щойно виниклий у мене намір викрасти дружину й дочку шефа.

Вислухавши уважно, Віктор подумав і, серйозно подивився на мене, сказав:

— А що? Це в принципі можливо! Тільки є деякі вузькі місця…

— Які?

— Ну, приміром, де переховати жінок? Як сповістити про все це Гольбаха? Як провести обмін?.. Треба добре обміркувати!

На знак згоди я мовчки хитнув головою.

До будинку на Печерську, де жив Гольбах, ми під’їхали рівно о десятій годині. Це був час, коли дома могли застати лише жінок та есесівця-охоронця.

Не глушачи мотора, Віктор дав мені пакунок з печивом, і я попростував до дверей.

Вулиця була безлюдна, якщо не рахувати двох чи трьох випадкових перехожих. Сонце вже піднялося височенько і тисячами блискучих зайчиків відбивалося у шибках вікон і в зеленому листі молодих каштанів.

Чи хвилювався я? Безперечно. Коли постукав і почув у відповідь “герайн” (ввійдіть), то відчув, як у мене пересохло в роті. Я потягнув на себе двері — і опинився у чималій світлій прихожій. Праворуч, біля вікна, стояв столик. Прямо — великі білі двері до вітальні. Ліворуч — сходи вниз, до підвальних приміщень.

З-за столика мені назустріч підвівся Катце.

Привітавшись, я запитав:

— Фрау Ельза та фройляйн Єва дома?

— Дома одна фройлян Єва. А ти приніс хліб?

— Ні, печиво. Вчора гер штурмбанфюрер наказав роздобути. До речі, він на роботі? — Те, що фрау Ельзи не було дома, спочатку занепокоїло мене, але потім я подумав, що одної дочки як заложниці буде цілком достатньо.

— Безперечно.

Я поставив пакунок на стіл і в ту ж мить направив пістолет есесівцю в живіт.

— Руки вгору!

Катце дурнувато закліпав очима, поволі підвів руки.

— Майн гот! Що це значить?

— Якщо хочеш жити, мовчки виконуй мої накази! — сказав я. — Крім Єви, в квартирі більш нікого немає?

— Немає.

— Тоді повертайся і йди в підвал! Та швидше!

Катце слухняно повернувся і швидко почимчикував униз.

Стрілянина могла б наробити переполоху, тому я замкнув його в одній із темних комірчин і наказав мовчати, поки не прийде Гольбах.

Після того кинувся наверх.

Єва сиділа у залитій сонячним промінням вітальні на канапі, підібгавши під себе ноги, і читала книжку. Побачивши мене зі зброєю в руці, миттю зблідла, тихо ойкнула. Книжка упала на підлогу.

— Фройляйн, не бійся, — заспокоїв я її. — Я не маю наміру вбивати тебе. Навпаки, ти житимеш, але при одній умові…

— Якій? — прошепотіла на смерть перелякана дівчина.

— Бачиш, СД чи гестапо заарештувало мого батька. Я хочу визволити його, тому заарештовую тебе! Потім запропоную штурмбанфюреру, твоєму батькові, обмін. Він виручає мого батька, а я повертаю йому дочку…

— А якщо він не зможе визволити твого батька?

— Тоді ти теж… розпрощаєшся з життям.

Я зовсім не був упевнений, що у мене підніметься рука на цю дівчину, але я в той час мусив так сказати.

— Мій боже! — прошепотіла Єва. — Що я маю зробити?

— Передусім сідай до столу, візьми ручку і напиши батькові такого листа…

Я почекав, поки вона взяла папір і ручку. Потім почав диктувати:

“Любий тату!

Трапилась жахлива, нечувана річ. Мене схопили партизани і тримають як заложницю. Вони обіцяють відпустити лише при тій умові, якщо ти доб’єшся звільнення одного чоловіка, заарештованого гестапо чи СД.

Молю тебе, благаю, врятуй мені життя!

Твоя Єва”.

Я заховав записку в кишеню і сказав:

— Тепер візьми теплий одяг, склади його в сумку і разом зі мною виходь на вулицю. Там стоїть машина, ми сядемо в неї і поїдемо. Щоб знала — стріляю без попередження! Так що будь розумною! Без ніяких фокусів! Зрозуміла?

— Зрозуміла.

Взяти вовняну кофту і легке літнє пальто було ділом двох хвилин. Після цього ми з Євою вийшли на вулицю. Я відчинив задні дверцята і, переконавшись, що поблизу нікого не видно, надав своєму голосові суворості:

— Лізь у будку! І сиди там тихо!

Дівчина покірно виконала мій наказ. Я замкнув дверцята.

Підійшов Віктор. Спитав:

— Все в порядку?

— Так. Роби, як домовилися! Якщо нас зі Смольниковим не буде протягом двох днів, дівчину відпусти, а сам тікай!

Ми потиснули один одному руки, і машина рушила…

Рівно через годину — цього Вікторові було досить, щоб виїхати з міста, — я зайшов до Гольбаха. В моїй кишені лежав на бойовому зводі пістолет.

— Що трапилось, Володья? — Гольбах незадоволено глянув на мене поверх окулярів, якими він користувався тільки тоді, коли читав або писав. — Ти бачиш, я дуже зайнятий!

Я щільно причинив за собою двері і підійшов до столу.

— Гер штурмбанфюрер, справа абсолютно невідкладна. Вислухайте мене!

— Ну, що там? Тільки якнайкоротше!

Я витягнув із кишені Євиного листа і, розгладивши його долонею, мовчки поклав на товсте блискуче скло стола.

— Що? — підскочив Гольбах, прочитавши перші два рядки. — Які партизани? Де вони?