Колиска на орбіті

— Розгадка таємниці по той бік Бар’єру, Лео. Саме там побував старий Мак, саме туди ходять юні пухі. Але де ж, хай їм біс, вони пробиваються? Навряд чи через верхів’я Берое; ми знаємо, що там долина впирається в безвихідь. І вже, звісно, не на півночі: там стрімкі скелі. Лишається південь. Що ж, підемо попід Бар’єром на південь, поки не знайдемо прохід!

У високих передгір’ях, де вони опинилися, рослиності майже не було, лише хирлява трава між безформними валунами, залишками стародавнього льодовика. З півночі на південь тяглась безводна долина. Очевидно, старе русло Берое, подумав Лапрад. Нижче вона прорізувала пагорби й повертала прямо на схід. Вони спустились у долину. Там подекуди росли типові для цих висот деревця з перистим листям. Траплялося ще досить багато тварин: травоїдних — своєрідних земних гірських баранів та сарн — і хижих — на зразок “гірських вовків”. Зустрічались і інші звірі, яких Тераї досі ніколи не бачив, але всі вони не являли небезпеки ні для нього, ні для Лео. М’ясо травоїдних виявилося смачним і цілком їстівним, його треба було тільки добре виварити й додати вітамінізованих пілюль. А втім, довго ним харчуватись не слід було — в ньому надто багато важких елементів. Але поки що свіжина приємно врізноманітнювала їжу із обезводнених продуктів.

Вони простували на південь уже кілька днів, коли Лео, що завжди біг попереду, враз зупинився й заклично ревнув. Тераї кинувся до нього й побачив добре втоптану стежку, яка бігла зі сходу і впиралася прямо в скелю. Вони пішли нею й незабаром опинились перед входом до печери. Тут у вапняковому стрімчаку було безліч гротів. Вхід до печери прикривав величезний виступ, на майданчику перед печерою виднілися сліди численних багать.

— От ми й знайшли місце перепочинку молодих пухі. Тут вони зупинялися під час свого таємничого паломництва. Лишається тільки йти по їхніх слідах, і вони приведуть нас до розгадки таємниці. Що скажеш, друже Лео?

Лев коротко рикнув.

— Цебто як? Що ти хочеш сказати?

Але він і сам швидко зрозумів: тільки одна стежка вела до печери, другої, яка б виходила з неї, не було.

— Що ж, мабуть, десь неподалік стежка розгалужується. А сюди вони заходять лише для того, щоб зручніше переночувати… Знову не те?

Лео принюхався і, не відповідаючи, рушив у глибину печери. Тераї пішов за ним, і невдовзі побачив у темній ніші цілу купу смолоскипів та товстих свічок з рослинного воску, якими пухі в селі освітлювали свої халупи.

— Все ясно! Зовнішньої дороги через Бар’єр нема, отже, має бути прохід крізь гору. Сподіваюсь, ми ним проберемось. Ці пухі з тонкими кістками — вроджені спелеологи. На жаль, на відміну від нас з тобою!

Тераї дістав з мішка атомний ліхтар, і вони рушили вглиб гори. Спершу йти було легко: перед ними відкривалась довга суха галерея з мертвими білуватими сталактитами. Потім почались труднощі, й Тераї двічі довелося вдаватись до молекулярного щупа-зонда, аби розширити прохід. Нарешті вони опинились у великій залі зі спокійним підземним озером, де й заночували.