Друга планета

У вільний час ми знайомилися з країною орангів.

Я уже знав, що, окрім лабораторії, тут є багато фабрик, де вирощуються роботи. Оті безсловесні істоти. Їх вирощують у величезних камерах з постійною температурою й тиском, в своєрідних таких інкубаторах, в спеціальних фізіологічних розчинах. Виходять вони з тих інкубаторів не дітьми, а вже дорослими, з готовими навичками до роботи.

— Ми звели всі витрати до мінімуму, — пояснював нам екскурсовод. — Коефіцієнт корисної дії в них дуже високий. Адже вони, окрім праці, більш нічим не цікавляться.

— А їжа?

— Так, їм, на жаль, потрібна певна кількість калорій, щоб поповнювати енергію. Але ми сконструювали породу, яка задовольняється дуже низькокалорійною їжею. Харчовими покидьками…

— А сон?

— Над цією проблемою зараз і б’ються наші вчені. Ми звели їхній сон уже до чотирьох годин на добу. Але це, погодьтесь, невиправдана розкіш. Півгодини, ну, в кращому разі, — годину — і досить… І наші вчені доб’ються цього, будьте певні! Хайль!..

— А скільки вони можуть жити?

— Рівно п’ятнадцять років. Вчені підрахували, що протягом цих п’ятнадцяти років у них найвищий ККД. Найповніша віддача…

— А потім?

— Потім ми їх спалюємо.

— Спалюєте?

— Так… Ми їх відправляємо в крематорії, а попіл використовують на добриво. Це найпрекрасніше добриво!

Після тієї екскурсії я дивитися на фрукти й на овочі не міг!..

Другого дня ми вже разом з татком відвідали плантації держи-дерева. В орангів було якесь свято, лабораторія не працювала, і татко зайшов за нами.

Плантації були за містом: величезні, огороджені колючими дротами. Взагалі, я помітив, що оранги заражені якоюсь непоборною пристрастю до глухих високих парканів та колючих дротів. У них навіть школи були за дротами! І всі учні — з перепустками. Стоять два величезні оранги при вході і перевіряють перепустки у малюків!. Показали одноразові перепустки й ми — орангам, які були уже в чорному, озброєні луками й палицями.

— А чого це в них луки і стріли? — запитав я тихенько татка.

— Це — ритуальна зброя спеціальних загонів, які охороняють держи-дерево, — пояснив татко. — До речі, ти знаєш, як появилося оце держи-дерево? — звернувся він уже до тітки Павлини. — Воно сконструйоване тут, на оцих плантаціях. Як біологічна зброя.

— І вони його випустили? — жахнулася тітка.

— Так…

Плантації держи-дерева були обнесені високими й доволі товстими стінами. На стінах вимощені вузенькі доріжки, огороджені з обох боків тинцями.

— Щоб ніхто не впав донизу, — пояснив екскурсовод.

— А як хто упаде?

Екскурсовод тільки всміхнувся. І ткнув рукою вниз.

Там ворушилося держи-дерево. Неприкрите травою, воно то спліталося в зелені клубки” то розповзалося, викидаючи перед собою тисячі колючих батогів. Підповзало до стіни, пробувало видертись по ній, осідало і знову дерлося вгору.