Сигнали з Всесвіту [перше видання]

Аж зараз погляд Северсона упав на мармурову дошку над дверима. Викарбувані на ній золоті літери розповідають, що в цьому будинку народився і прожив свою молодість вірний соратник Амундсена, звитяжний борець з крижаними просторами, який віддав своє життя служінню людству і науці. А внизу дошки — свіжа приписка: «…і який був наукою знову повернений життю та людству».

Знов і знов читає Северсон напис. Радісно й тоскно стискається в нього серце; йому важко повірити, що це написано про нього; як не віриться і в те, що він справді пролежав довгі десятиріччя в кризі Арктики.

І не помічає він, що на нього вже давно з порога лагідно й зацікавлено дивиться сивоголовий дідусь.

— Ну, здрастуй, Лайфе!

— Здрастуйте… — Северсон здригнувся, глянув на дідуся.

— Заходь, любий хлопчику… Я давно вже чекаю на тебе…

Старий узяв гостя за руку, повів до будинку. Северсон ішов за ним, як у півсні. Та ось він стрепенувся:

— Скажіть, звідки ви дізнались, що я приїду?

— А куди б тебе повела твоя перша дорога, як не додому? — посміхнувся дідусь. — Відпочинь після подорожі, а я тим часом злітаю вниз, у містечко, та привезу чогось попоїсти…

— Дякую, дідусю! — щиро сказав Северсон, зворушений не стільки змістом, скільки інтонацією слів старого. — Тільки дуже прошу: нікому ані слова! Не розповідайте про мій приїзд. Все одно мене тут уже ніхто не знає…

Дідусь пішов. Северсон лишився один.

Старий буфет стоїть там, де й стояв, — тільки статуетки та посуд розставлено трохи інакше. У простенькій вітальні все дихає давнім родинним затишком. Правда, стіна проти вікна перетворилась на галерею родинних фотографій. У центрі висять три великі портрети: батька, матері та молодого Лайфа.

Северсон сів за важкий дубовий стіл і перебіг очима по різьблених стільцях. Тут він сидів колись серед сім'ї.

Спогади раптом ніби оживають. Йому здалося, що стіл знову святково сервіровано. Батько піднімає келих: «Отже, за подальше просування по службі, любі друзі!» Та й чому ж не випити: молодший чиновник посів нарешті місце, якого так довго прагнув.

Батько не звик пити: після третьої чарки в нього вже засяяли очі.

— Їжте й пийте, настали кращі часи! — вигукує він радісно.

Однак мати поглядає стурбовано. Нахиляється до батька і шепоче, — на жаль, надто голосно: «Сьогодні святкуємо, а завтра, можливо, знову затягнемо паски… Адже платня збільшилась не набагато. Лише настільки, щоб не повсякчас брати наборг…»

Деякі з гостей почули ці слова. Посмішка тьмяніє у них на обличчях. Якийсь час вони ще веселяться для годиться, а потім один по одному починають прощатися: треба, мовляв, додому; на них ще чекає багато справ…

Ці спогади важкі. Северсон намагається їх прогнати. Він підводиться і йде до вікна.

«Що ж поробляє мій дубок? — спадає йому на думку. — Чи не загинув?»

Біля завалу каміння високо звів свою крону могутній розлогий дуб.

«Скільки часу минуло відтоді, як я тебе, слабенького, дбайливо вирощував?.. Ми лишились тут удвох, навколо нас усе змінилось…»