Корпорація ідіотів
- Автор: Денисенко Лариса
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Корпорація ідіотів». Краткое содержание книги:
Сучасна проза в дусі Зощенка та Гоголя.
Овальний зал без вiкон. Шпалери кольору бiльярдних столiв, якi повиннi, мабуть, освiжати маленькi кульки завбiльшки з кришечку вiд пляшки з-пiд пива кольору слонової кiстки.
На пiдлозi лежить килимок овальної ж форми кольору брудного пiску з геометричними малюнками всiх вiдтiнкiв сiрого. На килимку стоїть дерев'яний стiл у стилi бароко з мозаїчними вставками. На столi - гiпюрова серветка, яку складено з рiзнокольорових троянд, вив'язаних гачком, лимонного, фiолетового та рожевого кольору. На цiй серветцi стоїть ваза з трохи каламутного скла та пластмаси, про справжню цiну якої свiдчить "срiбло", що майже все облiзло. На днi вази застигли в нiмому подивi ароматизованi пелюстки, якi змiшалися з крильцями мертвих мух.
Пiд стiнами стоять стiльцi у стилi палацiв Людовика ХIV, червонi в опуклу золоту смугу. На тлi шпалер кольору доглянутого зеленого газону в крапку (ви ж пам'ятаєте) червонi спинки стiльцiв у позументi виглядають дещо з викликом.
На стiнах розвiшано картини. Невiдомих малярiв. На однiй зображенi жiночi груди, у "Плейбой" вони б не потрапили нiколи, хiба тiльки за умови поширення тотального голодування на всiй землi; на iншiй - похмура церква, схожа на темно-зелену ялинку з хрестом замiсть верхiвки, пiд "ялинкою" стоїть пiп, його хрест блищить на фонi чорного одягу, як нiж в руках убивцi; на третiй - якась кiмната (не ця, а шкода, тодi б я гепнувся у глибокому запамороченнi, а Лора Палмер, яка лазить по картинах, узагалi з'їхала б iз глузду. Де червона завiса? Де пiдлога, що кудись поспiшає? Де карлик?). На четвертiй - стандартна модель європейського мiста. Абсолютно невiдомо, якого саме. Пiд "Жiночими грудьми" висить гiпсовий янгол, що вчепився за стiну й цi груди вухами. Вуха в нього гострої форми. Не знаю, про що вiн при цьому думає. Поруч розмiщено годинника у формi кленового листа з написом "Торонто". О, я там був!
В одному кутi - бюст Катерини Другої, в iншому - Фемiда. Вона тримає терези, в одну шальку накидано купку скрiпок та один маркер. Iще тут є три свiтильники. Зi стелi спускає щупальця люстра, вона схожа на медузу, в якiй багато пик-дзвiночкiв. Пики надзвичайно запилюженi. В кутку сумує бра, воно нездужає, з носа йому звисають донизу кришталевi шмарклi. А за пластиковою дошкою (чимось нагадує мольберт, але це вже занадто), яку прикрито жiночою хусткою в чорно-бiлi абстракцiї, можна побачити мiсцевого аскета - свiтильник у стилi Iкеа, котрий, судячи з виразу плафона, не може досi второпати, як його сюди занесло?
Коли Петро Андрiйович нарештi з'являється, скидаючи на тонкi руки секретарки шкiряне пальто, я впадаю в прострацiю й зовсiм не знаю, про що з ним маю говорити. А ще гiрше - я не розумiю, про що з ним можна говорити взагалi. Воно поруч, лоскоче "Жiночi груди". Вуха янгола червонiють вiд лютi. "Годинник", - каже воно. "О, я бачу, ви бували в Канадi", - показую я на годинника з написом "Торонто", i ледь стримуюся, щоб не додати: "У лавцi, де все продається за один долар", - тому що саме там я бачив такий годинник. Вiн дарує менi широку посмiшку. Мабуть, про Канаду це я класно придумав.
Що й казати, є в мене хист спiлкуватися з такими от бовдурами.
З тим же успiхом я мiг розпочати розмову з "О, я бачу, ви були на Троєщинському ринку" (килим); "О, я бачу, ви були в метро на площi Льва Толстого" (серветка з трояндами, вазочка); "О, я бачу, ви вiдвiдували елiтний меблевий салон?" (стiльцi, стiл); "О, то ви не цураєтесь вiзитiв на господарський ринок на Петрiвцi?" (люстра, бра); "О, то ви знайомi з усiма цими iдiотськими малярами?" (картини). Але все це - абсолютно не те у порiвняннi з доречним (талановитим, так!) запитанням про Канаду.
Ми сидимо за прикрашеним мозаїкою столом, менi знову пропонують обрати напiй. Я обираю чай, знаючи, що вiн огидний, але маю всi пiдстави думати, що кавою тут я неодмiнно отруюся. Петро Андрiйович, мабуть, теж знає особливостi тутешнього чаю, йому приносять мiнеральну воду та склянку. Цiкаво, чи додасть менi балiв, якщо я схоплю пляшку, наллю трохи в склянку, а сам питиму з горла? Не додасть. Тому я давлюся чаєм, бо горло зашерхло, як жiночi груди на картинi.
"Знаєте, ви менi подобаєтеся". Ще б пак. "А потiм - ви володiєте мовами, це дуже в дусi часу, розумiєте?" Я не розумiю, до чого тут моє володiння мовами, i як воно перетинається з духом часу, але киваю, атож, я розумiю, ага. Вiн каже, що завтра вiдведе мене в одну дуже поважну державну структуру. I покаже своєму вiдносному приятелю. "Ми з ним iнодi граємо в шахи". Менi цiкаво, як вiн може грати в шахи? Людина, котра так прикрасила свiй власний кабiнет, мусить нудьгувати вiд бiлих i чорних фiгурок, а ще бiльше - вiд бiлих i чорних квадратiв. "Менi туди необхiдно влаштувати свою людину". Вiн пiдморгує менi. Цим вiн дає зрозумiти, що на мене вже вдягнуто ошийника з iменною биркою. "Служити!" Вав-вав!