Мене називають Червоний

Її чоловік роками видавав книжки, бо вірив, що вони дають йому право на безсмертя. Тож хоча б одна сторінка мала обстояти це право хана на вічне життя. Таким було бажання Неріман-султан. Переможець Фахір-шах великодушно погодився його виконати, й маляри не зачіпали оту єдину ілюстрацію. Неріман віддалася Факіру, й невдовзі вони покохали одне одного, забувши минулі незгоди. Однак Фахір-шах не міг забути малюнка з Маджнуном і Лейлою. Ні. Він не відчував занепокоєння або ревнощів через зображення своєї дружини разом із колишнім чоловіком. Але це була ілюстрація до легенди, котра пройшла крізь століття, й шаха гризли думки, що він сам не зіллється з дружиною у вирі нескінченності часу й безсмертя.

П'ять років роз'їдав його душу хробак сумніву. Якось після безсонної ночі кохання з Неріман він, наче злодій, зі свічником у руках прокрався до власної бібліотеки, розгорнув книгу про Маджнуна та Лейлу й замість обличчя покійного чоловіка Неріман намалював своє. Проте, як і зі всіх ханів — любителів живопису, маляр із Фахір-шаха був ніякий, тому зображення вийшло далеким від досконалості. Зранку бібліотекар, відчуваючи щось неладне, заглянув у ту книжку. І він таки оприлюднив, що замість хана Селахаттіна напроти Неріман-Лейли з'явився зовсім інший образ, але образ не Фахір-шаха, а його найпершого ворога молодого красеня Абдуллах-шаха. Чутка дійшла до вояків Фахір-шаха, й ті геть занепали духом, та вона окрилила Абдуллах-шаха, молодого, агресивного володаря сусідньої держави. В першому ж бою він розбив Фахір-шаха, заволодів гаремом і бібліотекою переможеного правителя й став новим чоловіком вічно чарівної Неріман-султан.