Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: ГО Форум видавців
- ISBN: 966-537-135-5
- Переводчик: Тарас Возняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою». Краткое содержание книги:
Ця книжка — незвичайна. І не тільки тому, що представлено у ній новели нашого земляка із Дрогобича Бруно Шульца, блискучого письменника-новеліста рівня Франца Кафки, Стефана Цвейга чи Антона Чехова. Ця збірка новел — своєрідна перекладацька лабораторія, в якій у чарівних колбах і ретортах українських алхіміків художнього перекладу, золотом горить-переливається, відтворюючись у своїй первозданній красі, магічне слово майстра.
Перекладати Шульца непросто.
Передовсім тому, що він письменник, який у короткій художній формі намагався втілити універсум — витворити власний світ із безліччю лише на перший погляд малозначущих, а насправді тонких і символічних деталей, нюансів, алюзій і натяків, іноді навіть просто багатозначного замовчування, істинну суть яких мав би відчути й розшифрувати читач. Процес дешифрування Шульцового тексту — таїна на межі містики, бо ж кожне слово письменника може нести якийсь несподіваний відтінок значення, символ, натяк, без котрих філігранні, ажурні конструкції його художнього світу деформуються й загрозливо тріщать.
Не дивно. Адже й сам письменник, даючи відповідь на анкету про таємниці письменницької творчості, у «Wiadomościah Literackich» навесні 1939 року писав: «Сьогодні мене приваблюють усе більше невиражальні теми. Парадокс, в напруженні між їх невиражальністю та мізерністю й універсальною претензією, бажанням репрезентувати все є найсильнішим творчим стимулом.» (Цит. за Panas Władysław. Księga blasku: Traktat o Kabale w prozie Brunona Szulca — Lublin, 1997. — s. 10).
Отож, парадоксальність, незрима межа між величчю тексту та загрозою його руйнації, своєрідна космогонія й есхатологія, іноді відкритого, а іноді завуальованого змісту, специфічна манера викладу, тонкі, на ментальному рівні, відтінки значень і символів, специфічна ритмомелодика — це не повний перелік тих «підводних рифів», котрі уявляються на шляху кожного, хто перекладає Бруно Шульца.
Для цих текстів замало добре знати мову. Перекладач мусить бути іще й філософом і психологом, ерудованим читачем, і навіть тонким знавцем галицьких реалій і специфіки побуту єврейських родин…
Тим-то щоразу, коли заходить мова про переклад Бруно Шульца, говоримо про якесь нове — більшою чи меншою мірою — наближення до оригіналу як воістину феноменальної Речі-У-Собі…
Упорядники цієї книжки вирішили зробити цілком логічний видавничий експеримент.
Надаємо можливість кожному із наших перекладачів Шульца наблизитися до феномену його тексту і гостимо у нашій «перекладацькій лабораторії» автора уже апробованої книжки перекладів «Цинамонових крамниць» і «Санаторію Під Клепсидрою» Андрія Шкраб'юка, філософів і культурологів Тараса Возняка та Миколу Яковину, письменника Івана Гнатюка, історика й журналіста Андрія Павлишина. Кожен — оригінальний мислитель із своїм світобаченням, ідеалами, уподобаннями і… своїм прочитанням Бруно Шульца. Оригінал Шульцового «Санаторію Під Клепсидрою» теж подаємо у цій книжці — аби читач, котрий володіє польською мовою, і сам мав нагоду зануритися у світ фантазій дрогобицького майстра слова, світ непізнаваного — магічний світ Бруно Шульца.
Григорій ЧОПИК,
вчений секретар Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, перекладач
* * *
Назва оригіналу:
Bruno Schulz. Sklepy Cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą
Закутавшись у великі ведмежі хутра, вони обтяжили свої кишені ступками та залізяччям — баластом, котрий мав врятувати їх від поривів віхоли.
Вони обережно відкрили двері в ніч. І як тільки продавець з братом в понадиманих плащах однією ногою ступили в темряву — вона ковтнула їх тут таки за порогом. Вітер миттю стер їх сліди. У вікні не було видно навіть ліхтаря, якого вони з собою прихопили.
Наситившись, вітер на хвилю стих. Аделя з матір'ю знову спробували розпалити вогонь в плиті. Але сірники гасли, з дверцят несло попелом і сажею. Ми стояли під дверями і наслуховували. В лементі вітру чулося різне — благання, зваба чи просто чийсь гомін. Здавалось, що то волає про допомогу наш загублений у віхолі батько — або брат з Теодором безтурботно гомонять зразу ж під дверима? Враження було таким переконливим, що Аделя відкрила двері і дійсно побачила Теодора й брата, що з трудом виринали з віхоли, в котрій ще були по пахви.
Задихані, вони зайшли до сіней, через силу заперли за собою двері. Приступ був таким сильним, що вони мусили на якусь хвилю впертися в одвірок. Аж врешті їм вдалося засунути засув, і вітер погнав далі.
Від їх обвітреного хутра пахло свіжістю, вони безладно розказували про ніч, про віхолу, кліпали від світла повіками, і їх ще залиті ніччю очі від тріпотіння повік стікали темрявою. Вони оповідали, що так і не змогли дійти до крамниці — згубили дорогу і ледве втрапили назад — що місто геть змінилось і хтось немов попереставляв вулиці.
Мати запідозрила їх в брехні. І дійсно, складалось враження, що всі ці чверть години вони так і простояли в темряві під вікном і так нікуди не відходили.
А може, й дійсно вже не було ні міста, ні ринку, а вихор й ніч оточили наш дім темним, повним виття, свисту та зойків лаштунками. Може, взагалі не було того великого й нікчемного, навіяного вихором простору, може, взагалі не було тих оплаканих лабіринтів, тих багатовіконних галерей і коридорів, на котрих, як на довгих чорних флейтах, вигравав вітер.
Ми щораз більше утверджувались в думці, що вся ця буря була тільки нічною містерією донкіхотства, яка імітувала в тісному просторі лаштунків трагічну безмежність, космічну бездомність і сирітство віхоли.
Тепер сінні двері відчинялись частіше — вони впускали закутаного в опону і шалю чергового гостя. Засапаний сусід чи знайомий поволі розвивав на собі хустки та плащі і задихано оповідав, викидав з себе уривчасті безладні слова, які фантастично і хибно перебільшували та переоцінювали безмежність ночі. Ми сиділи в яскраво освітленій кухні. Кілька сходин за плитою й за чорною широкою витяжкою комина провадили до дверей на горище.
На тих східцях сидів старший продавець Теодор і прислухався, як горищем вигравала віхола. Він чув, як в її кігтях сходили складками міхи ребристих горищ, як дах обм'якав та зависав, немов величезні легені, з котрих вийшло все повітря, потім знову напинався, наїжачувався частоколом крокв, ріс на подобу готичних склепінь, розростався повними стократної луни нетрищами балок, гудів, неначе резонатор розладнаних басових струн.
Поволі ми почали забувати про віхолу. Аделя видзенькувала ступкою, де взялась товкти цинамон. Навідалася тітка Перазія. Дрібненька, жвава і запобіглива, з коронкою чорної перемітки на голові, вона крутилася по кухні — допомагала Аделі. Аделя обскубала півня. Тітка Перазія запалила під витяжкою комина жмут паперу, і в його чорну горлянку потягнулися широкі язики полум'я. Аделя, схопивши півня за шию, обсмалювала рештки пір'я. Раптом півень затріпотів крилами, запіяв і спалахнув. Тітка Перазія почала сваритись, клясти і злословити. Від злості тіпалась, грозила Аделі і матері руками. Я не зрозумів, чого вона хоче, а вона заходила в свій гнів щораз більше і поступово стала суцільним жмутком жестів і прокльонів. Здавалось, в пароксизмі злості вона розірве себе на шматки, розлетиться, вибухне, розбіжиться сотнею павучків, порозчахається по підлозі чорним, мінливим жужмом збожеволілої тарганячої метушні. Та замість того, хоч все ще тряслась і сипала прокльонами, вона швидко змаліла та зібгалась. Потім, дрібна і згорблена, подріботіла в кут кухні, де лежали дрова на розпал, почала кашляти та клясти, гарячково метушитися між дзвінких оцупків, поки знайшла дві тоненькі жовті скіпки. Хапала їх своїми літаючими від збудження руками, приміряла до ніг, по чому зіп'ялась на них, як на диби, і почала ходити на тих жовтих милицях, вистукувати по дошках, бігати навскіс по підлозі туди й назад, щораз швидше і швидше, потім вибігла на ялицеву лаву, зашкутильгала по її гучних дошках, звідти на полицю з тарелями, дзвінку дерев'яну поличку, що тяглася вздовж стін кухні, хутко дибала по ній на своїх милицях, щоб нарешті десь в кутку змаліти зовсім і згоріти, скрутитися, як зашкарублий, спалений папір, зотліти на пластівець попелу, стертися на порох і ніщо.