Фортеця на Борисфенi
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Фортеця на Борисфенi». Краткое содержание книги:
Коновович, накинувши кунтуш наопашки, вийшов з намету. Вечоріло. Захід був засипаний сірим попелом. Та ось спідсподу жар почав червоніти, ніби там хто розпалював багаття. Сава зрозумів, що то сідає сонце. Над вухом у гетьмана тонко занив комар… В таборі комарів ще більше, реєстровці відмахувалися гіллям. Палити багаття Кононович де велів.
Постояв біля намету, смокчучи люльку, і вже хотів було повернути назад, як побачив, що до нього біжить старшина Джевага. і Джевагу гетьман недолюблював. Ведмідь. Бику роги скрутить, а людині карка вломить, не задумуючись. Але, на щастя, недалекий. Хитрити, як Караїмович, не здатний. Такі можуть задушити власними руками, але за носа водити не здатні… З Джевагою трюхикав осавул Бражник. Той самий, котрий ходив з Караїмовичем у фортецю…
«Еге, — ураз скис Кононович, — з трьох уцілів лише Бражник. Тьху, біс тобі в ребро, провалилася задумка! Що Караїмович загинув — дідько його бери. Але що ж тепер з Кодаком чинити?»
— Пане гетьмані, — гупаючи ногами (він завжди гупає ногами, чорт би його взяв!), підходить Джевага й ошкірює жовті міцні зуби, і його грубезне, не голене і від того ще чорніше лице випромінює подобу радості, — ось, — показав волосатою рукою на Бражника, — з Кодака… хе-хе… прибув…
«Зірвалося, — зовсім занепав духом гетьман, — а цей дурень ще й зуби свої продає…»
І байдуже запитав:
— Догралися?
— Саме так, пане гетьмане, — шкірив жовті зуби Джевага. Караїмович веде Павлюка. і просив пана гетьмана бути напохваті…
Коли Павлюк з сотнею козаків дістався нарешті Білих Млинів, уже вечоріло. Від лісу впала довга тінь, через усе поле. Дощ вгамувався. Сонце сіло за обрій. Задзвеніли комарі…
— Далі б я не радив іти, — пошепки застеріг Караїмович і оглянувся. — Там, за яром, їхній табір… Павлюк мигцем поглянув на зляканого Караїмовича, похитав головою.
— Але ж і набрид ти мені!.. Полохливий, як миша. Хто тебе тільки старшиною вибрав?
— Хто мене краще знає, той і вибрав, — загадково відповів Караїмович, і в його вузьких, по-татарському косих очах спалахнули мстиві іскорки й відразу ж згасли, і на очі насунув сірий попіл. — Реєстровці стоять табором по той бік яру, як би чого не вийшло. Почекаємо ліпше ранку. Поспішиш — тобі ж, — сотнику, й гірше буде.
— Не лякай, бо ляканий! А з тебе переляк швидко витрушу, — дещо хвальковито відповів Павлюк. — Реєстровці підуть за мною.
— Дай Боже… — гмикнув Караїмович і відвернувся. Павлюк велів своїм козакам стати табором по сей бік яру і поки що нічим не виказувати своєї присутності. Караїмович наполягав переговори з реєстровцями перенести на ранок. Павлюк затявся на своєму.
— Проникну вночі до них у табір. Доки старшина спатиме, побалакаю з козаками. Завтра, мо' й пізно буде. Гайда на розвідку, Караїмовичу. Підеш зі мною, тільки не трусись, як заєць!
Удвох вони спустилися вниз і довго йшли яром, доки не вихопились в густий терняк. За кущами мав бути табір реєстровців. Павлюк пройшов уперед, Караїмович трохи відстав, раз по раз непомітно озирався… Зрештою махнув комусь рукою. Почувся виляск…
— Хто? — спинився Павлюк і вперше насторожено оглянувся.
— Та то я… комара ляснув, — посміхнувся Караїмович. — Бачу, сотнику, і в тебе вже тремтять жижки?
— Ну, це ти дарма! — Павлюк аж розізлився. — Щоб я, Павлюк, та боявся? Ти ще мене не знаєш! Ходімо!..
Павлюк ступив до куща, розсунув гілля… Табір реєстровців і справді був потойбіч… Одначе в таборі було тихо, ні гомону, ні багаття. Це насторожило Павлюка…
— Слухай, Караїмовичу, — не повертаючи голови, тихо мовив він. — Чому це козаки принишкли? Кого чекають?
— Тебе чекають, сотнику, — пролунав позаду голос Караїмовича, і Павлюк вловив у його голосі злорадну, втіху… Зробив рух, щоб повернутися, але тієї ж миті удар по голові збив його з ніг… Перед очима попливли жовті плями, і Павлюк полетів у жовте море. Не бачив і не чув, як з-за кущів вибігли козаки Кононовича, скрутили йому руки й бігцем кудись понесли…
Павлюк очуняв лише вранці, перед очима все ще клекотіла й пінилась жовта круговерть, нудило, голова гула, наче на шмаття розламувалась…
«Здорово ж вони мене вчора… — скреготнувши зубами, подумав він. — Як же це я вскочив у пастку?»
Заляпотів дощ… Ширше розплющив очі і здогадався, що на нього лили воду. Підняв голову й крізь мутну пелену побачив Караїмовича. Був той уже в старшинському вбранні, поголений, свіжий, сяючий.
— А, сотник! — весело крикнув Караїмович, як тільки Павлюк розплющив очі. — Прокинувся? Як спалося? Вибачайте, пане сотнику, але довелося вас трохи стукнути по голівці.