Єрусалим на горах
- Автор: Федорів Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Вид-во гуманіт. л-ри
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Єрусалим на горах». Краткое содержание книги:
Цей роман відзначений Державною премією України ім. Т.Шевченка та премією Всесвітньої української Фундації Антоновичів.
Двоє старих на порозі виглядали безконечно самотніми, загубленими серед людського оціпеніння; їхня самотність вразила навіть мене, хлопчиська, котрий іще не вмів сповна вимірювати глибину людського горя; я торкнув за руку маму і сказав, що піду і нарубаю директорові дров, бо щось не видно, щоб нині у них із коминка курилося, мабуть, старі нічого не варили.
— Я спражила молоко, понесу їм зараз, — подивилися на мене мама, і в їхніх очах запроменилася ніжність. Було їм приємно, що у них росте не байдужий до людського горя син? Не знаю… та й знати нічого не хотів, не думав про мамину ніжність, не було часу думати, бо заскрипіли вчителеві ворота і на розлоге подвір'я, на поруділий рум'янок в'їхав своєю клячею Семань Бойко; він, тримаючись за дишель, розвернув воза перед верандою, і поки він розвертав, ми з мамою здогадалися, що також будуть вивозити Гайдаша.
На подвір'ї появилося два стрибки з карабінами, а поміж ними голова сільради Петро Щирба, про котрого в селі казали, що він сам себе їсть, бо був худий, як риб'ячий хвіст, і нібито через худобизну в його голові не трималася купи жодна думка: слова не міг вимовити без заікання. Він числився «головою», «владою» про людське око, бо двох його попередників убили бандерівці.
— Н-наказано, г-громадянине Гайдаш, щоб і ви з панею своєю збиралися, — тупцював перед ґанком Щирба. Миршавий, у короткій підрубаній для зручності шинелині, у кирзяках з широченними халявами, в заяложеній рудій шапчині Щирба був схожий на городнє опудало; з усього, проте, було видно, що Щирбі ніяково, навіть тяжко сповняти свою службу, він оглядався на «яструбків», очікуючи, може, від них допомоги, то зиркав на дорогу, чи не появиться Ступа, а вчитель з дружиною не звертали на нього уваги, він мовби й не чинів перед ними, його гейби й не існувало, як не бачили вони також Семаня Бойка з його возом і шкапиною.
— Є наказ із району… вас теж… теє на Сибір, — знову заговорив голова. — Ото й воза вам, форшпан, рахуйте дали, щоб не пішки йшли.
— Бо Сибір далеко, — реготнув від криниці котрийсь із стрибків. — Якраз на цій клячі, ги-ги, поїдете.
Стрибки були сторонські, це учитель знав напевно, він був переконаний, що жодний з його учнів не посмів би так жорстоко з ним жартувати, однак у бік криниці й не глянув, і на тупцювання Щирби, на його слова заїкуваті далі не звертав уваги.
З висоти порога, з веранди він дивився на ворота, на дорогу, на село, і в погляді його пробивалося очікування. Мене пронизала думка, що старий наш директор школи усе ще не вірить, що приїхали і його вивозити з Горопахів, він, певно, вважав це за помилку.
А може, він ждав, що ось-ось прилетять на його ворота горопаські ґазди, жінки, діти, дівчата — безліч його учнів, котрі так часто дякували йому за науку, за добро, за порятунки від біди, за заступництво перед владою, за те, що вчив садити сади й закладати компости, за те, що будував із ними читальню і привчав читати книжки… і сьогодні за всі доброчинства село оборонить його від несправедливості, не дасть жбурнути його на фіру в солому й везти до білих ведмедів.
Село повинно було його оборонити ще того вечора, в читальні, коли оперуповноважений Ступа звинувачував його в смертельних гріхах… уже тоді хтось мусив би крикнути Ступі в лице, що це неправда; але тоді ніхто не крикнув, не шепнув навіть у кулак, кожен думав про себе, кожен був просмерджений своїм страхом, і оперуповноважений ще тієї суботи заніс Северина Гайдаша у списки для виселення.
Якщо тоді, тієї суботи ніхто не крикнув, то хіба крикне сьогодні? Хіба оборонить? Хіба промовить добре слово? Тиша ж бо яка гнітюча, низька, як стеля в могильному склепі, село заскліло, як комаха в допотопній краплині смоли, село в тиші, в смолі начебто й рухалося, сповняло якусь роботу, вимовляло якісь слова, одначе люди не були присутні ні в роботі, ні в словах, люди були присутні лише в страху, страхом дихали й раз по раз позирали на свої ворота: чи не скрипнуть, чи не з'явиться на подвір'ї ненависний Ступа або Щирба і не скаже: «Ану збирайся, ґаздо. Настала твоя черга їхати на переделку».
Старий учитель, мабуть, і сьогодні вперто не хотів, не умів і не міг себе примусити виміряти пропасть селянського страху бути вирваним з корінням із своєї нивки, бути потоптаним; він був людиною сміливою і гордою, сміливість і гордість прищеплював не одному поколінню горопаських школярів, і вони, школярі, не один раз за цю науку цілували йому руку, немов священику; ах, цілували, а сьогодні зрадили, як і тієї суботи… зрадили… зрадили, як останні боягузи; а сьогодні жоден із горопаських газдів не зважився стати на вчителевих воротах, щоб не пустити на подвір'я Семаня Бойка з його шкапиною, заїкуватого Щирби і двох стрибків із карабінами на плечах.