Соло для комп’ютера

Ми зустрілися біля Оперного театру, бо я йшла з університету, Оленка — з нашої шановної контори, а Ніна — зі станції. Учора ми з Оленкою в складчину купили білого папугу в центральному зоомагазині,— Оленка обожнювала птахів, — назвали його Фредом і сьогодні вирішили випити за його здоров’я — так ніби день народження святкуємо. Обрали кафе на Леонтовича — з найкращими в світі тортами, з найкращими в світі десертами — і тепер нестримно неслися вулицею Богдана Хмельницького без жодної надії вчасно загальмувати.

— На розі є бар’єр чи нема? — кричала Ніна, а вітер зривав її слова та жбурляв нам у лице шматками, і замість мови рідної вчувалась якась чужинська, незрозуміла: «…а… зі… ар’є… и… ма…» Ніна, однією рукою підтримуючи мене, другою затискала коси, що розліталися навколо її голови. Вона була невеличкого зросту, як Оленка, і зовсім тоненька, а волосся! Чорне, пряме, а що вже густе! Не слухалося, не вкладалося в жодну зачіску. Коли вона його раптом обрізала, зробивши з довгого — пишне каре, я ледь не плакала, що таке чудо, таку красу — відтяли. Ніби руку втяли!

В кафе, під скляним склепінням, помережаним легкою памороззю, сновигали дівчата в таких коротких спідницях, що за кожного необережного руху визирали «штанці» на їхніх панчохах. Скинувши теплі речі, ми всілися під балдахіном, на м’якій гойдалці — якраз утрьох вмістилися, тільки ліктями коли-не-коли одна одну підштовхували, підтрунювали, що ось-ось ти впадеш, а мені вільніше сидіти буде…

— Що замовляєте? — підскочив до нас хлопець у червоному фірмовому строї.

— Е-е-е-е… — Оленка озирнулася спершу на Ніну, тоді на мене.

— Дві кави і чай з лимоном, — проторохтіла я, — а торти ми ще не вибрали, — і я турнула товаришок із гойдалки. — Ви скраю сидите, злазьте. Виберіть мені що-небудь з ананасом.

Оленка ще опиралась, а Ніна покірливо перетнула велику залу і схилилася над скляною вітриною, зазираючи стурбовано, вишукуючи, який би шматочок нам припав найбільше до смаку.

— Іди, іди, — штурхала я Оленку. — Іди, бо Нінка там іще годину витріщатиметься на торти, ніби ціни від того поменшають…

— Облом, — скривилась подружка. — Цілий день сьогодні — то по квитки, то по пресу, то по шнурки на квартиру начальника, то по папку…

Оленка мала настільки забудькуватого начальника, що мусила ходити за ним, як за малою дитиною.

— Так наскакалася, — не вгавала я, — що навіть в університет по трудову ліньки було йти?

За відсутність трудової книжки Оленці вже давно не давала спокою Віруся, яка в нашій конторі відала прийомами на роботу і звільненнями. Оленка трудову мала, але запису про навчання в університеті в книжці не було, а Віруся цей запис сама чомусь внести не могла. Тривала тяганина доти, доки я не взяла Оленку за руку й не відвела до методистки в деканаті, яка мала про відповідний запис подбати. Трудова повинна була бути готова сьогодні, але сьогодні Оленка знову скинула спілкування з університетом на мене.