Повна темрява. Без зірок
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1372-5
- Переводчик: Красюк Олександр
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Повна темрява. Без зірок». Краткое содержание книги:
Разом з могилою, похоронним салоном, платою за морг і доставку тіла додому поховання сина мені коштувало лише трохи більше від 300 доларів. Я розплатився з тих грошей, що отримав під заставу ферми. А що мені було робити? Після похорону я повернувся у порожній дім. Але спершу купив свіжу пляшку віскі.
1922 рік мав у себе в мішку ще один трюк. Наступного після Різдва дня зі Скелястих гір пригуркотіла страшна хуртовина нагородивши нас снігом із фут завглибшки й поривами штормового вітру. З настанням темряви сніговій перетворився спершу на сльоту, а потім на обліжний дощ. Близько півночі, коли я сидів у притемненій кімнатці, лікуючи мою ниючу куксу дрібними ковтками віскі, в задній частині будинку зарипіло, заскреготіло. На тому боці зірвало дах — той, для полагодження якого, принаймні почасти, я й узяв був ту позику. Я салютував цій події склянкою і зробив черговий ковток. Коли холодним вітром почало обдувати мені плечі, я зняв з гачка у сінях плащ, надів, знову сів і випив ще трохи віскі. Так потроху-помалу я закуняв. Нове скреготіння розбудило мене десь близько третьої ранку. Цього разу завалилася передня половина корівника.
Проте Ахелоїс знову вижила, тож наступної ночі я забрав її до себе в хату. Навіщо? — можете ви запитати. А чом би й ні? А чом би, к чорту, й ні? Ми з нею вижили. Ми вижили.
Різдвяного ранку (котрий я провів, сьорбаючи віскі, сидячи н компанії з моєю вцілілою коровою) я порахував, скільки залишилося з позичених грошей, і зрозумів, що того не вистачить, аби покрити руйнування, які спричинила буря. Мене це не вельми схвилювало, бо я втратив смак до фермерського життя, хоча думка про компанію «Фаррингтон», котра побудує свинобійню і загиджуватиме ручай, змусила мене заскреготіти зубами від люті. Особливо після того, як дорого я заплатив за те, щоб ті тричі прокляті 100 акрів не потрапили до рук цієї компанії.
Раптом мені стрельнуло в голову, що, оскільки Арлетт тепер офіційно мертва, а не безвісти зникла особа, ті акри належать мені. Тож через два дні я проковтнув власну гордість і пішов навідати Гарлена Коттері.
Чоловік, котрий на мій стук відчинив двері, харчувався краще за мене, але потрясіння того року все одно на ньому добряче позначились. Він схуд, полисів і сорочку на собі мав зморшкувату — хоча й не до такої міри, як його обличчя, та й сорочку принаймні випрасувати можна. Замість сорока п’яти, він виглядав на шістдесятип’ятирічного.
— Не бий мене, — промовив я, помітивши, як стиснулись н нього кулаки. — Краще вислухай.
— Я не став би бити однорукого, — відповів він, — але радив би тобі викласти все коротко. І ми балакатимемо тут, на ґанку, бо твоєї ноги ніколи знову не буде в моєму домі.
— Та й добре, — кивнув я. Я і сам схуд, і то дуже, і трусився, але на холодному повітрі гарно почувалася моя кукса і та невидима долоня, що, здавалося, ще існувала при її кінці.
— Я хочу продати тобі ті 100 акрів доброї землі, Гарле. Ту землю, яку Арлетт так вперто бажала продати компанії Фаррингтонів.
Він на це усміхнувся, очі його сяйнули в своїх нових западинах.
— Запопали важкі часи тебе, чи не так? Півхати і половина корівника завалилися. Гермі Гордон казав, що з тобою тепер корова живе.
Гермі Гордон був нашим сільським поштарем, знаменитим плітконосом.
Я назвав ціну таку низьку, що у Гарла щелепа відпала, а брови підскочили вгору. І лише тоді я дочув запах, яким тягнуло з такого завше гарно доглянутого і затишного помешкання родини Коттері, такий, абсолютно чужий для їхньої ферми запах: підгорілої смаженини. Вочевидь, що готувала не Саллі Коттері. Були часи, коли мене б це заінтригувало, але ті часи минулися. Єдине, що мене цікавило тепер: здихатися тієї сотні акрів. Здавалося, що продати ту землю треба саме дешево, оскільки вона так дорого коштувала мені.
— Це неймовірно дешево, мало не задарма, — сказав він. А тоді, з явним задоволенням: — Арлетт, либонь, у могилі перекидатиметься.
«Вона наробила більше, ніж на перекидання в ній»,— подумав я.
— Чому ти усміхаєшся, Вілфе?
— Та нічому. Хіба що, мене більше не обходить ця земля. Єдине, що мені не байдуже, це щоб на ній не з’явилася та клята скотобійня Фаррингтонів.
— Навіть якщо ти втратиш свою ферму? — Він кивнув, ніби я в нього про щось запитав. — Я знаю про ту позику, яку ти взяв. Нема секретів у маленькому містечку.
— Навіть якщо втрачу, — погодився я, — прийми мою пропозицію, Гарле. Треба зовсім здуріти, щоби її не прийняти. Цей ручай, який вони загиджуватимуть свинячою щетиною, тельбухами та кров’ю, він же і твій ручай також.
— Ні, — відказав він.
Я витріщився на нього, надто здивований, щоб хоч слово промовити. Але він знову кивнув, ніби я поставив йому запитання.
— Ти гадаєш, ніби знаєш, що ти мені наробив, але насправді ти не знаєш усього. Від мене пішла Саллі. Поїхала жити до своїх батьків у Мак-Кук. Казала, що, можливо, повернеться, сказала, що їй треба багато чого обдумати, але мені не віриться, що щось зміниться. Таким чином ми з тобою обидва опинилися на одному поламаному возі, чи не так? Ми, два чоловіки, котрі в’їхали у цей рік з дружинами, тепер залишились без них. Ми, два чоловіки, котрі розпочали цей рік з живими дітьми, закінчуємо його з мертвими. Єдина різниця між нами, як мені здається, це та, що я не втратив півдбудинку і корівник залишився в мене цілий після буревію, — він поміркував над своїми останніми словами. — Ну, й у мене ще обидві руки цілі. Оце і вся різниця, гадаю я. Коли відчуваю потребу витягти цюцюрку — маю вибір, якою з них це зробити.
— Що... чому вона так...
— Ох, та ввімкни ж собі голову. Вона звинувачує мене, так само як і тебе, в смерті Шеннон. Вона сказала, якби я не підносився так запекло, не відіслав Шеннон, вона й зараз би була жива
і жила б з Генрі на твоїй фермі, по сусідству, а не лежала б змерзлою у дерев’яному ящику під землею. Вона сказала, що мала б онучка. Вона назвала мене зарозумілим дурнем, і вона права.
Я потягнувся до нього своєю цілою рукою. Він її відштовхнув.
— Не торкайся мене, Вілфе. Попереджаю тебе перший і останній раз.
Моя рука впала і повисла біля тіла.
— Єдине я знаю напевне, — сказав він. — Якби я прийняв твою пропозицію, заманливу, авжеж, я би про це пошкодував. Бо та земля проклята. У чомусь ми можемо не погоджуватися між собою, але щодо цього не може бути сумнівів. Якщо бажаєш її продати, продай банкові. Отримаєш назад свою заставну і навіть трохи грошей зверху.
— Та вони ж миттю обернуться і продадуть її Фаррингтонам!
— Сутужна цицька — сказала кицька, — і це були його останні слова перед тим, як затріснути двері перед моїм обличчям.
В останній день року я поїхав до Гемінгфорд-Хоум, щоб побалакати в банку з містером Стоппенгаузером. Я розповів йому, що вирішив, що не можу більше жити на фермі. Сказав йому, що я хотів би продати землю Арлетт банку, а прибуток використати на погашення позики. Як і Гарл Коттері, він відповів мені — ні. Якусь мить чи довше я сидів у кріслі перед його столом, не вірячи власним вухам.
— Чому ні? Це ж добра земля.
Містер Стоппенгаузер пояснив мені, що він працює в банку, а банк — це не агенція з нерухомості. Він звертався до мене як до містера Джеймса. Минулися ті дні, коли в цьому кабінеті мене називали Вілфом.
— Та це ж... — безглуздя,саме це слово спливло мені до голови, проте я не ризикнув так зневажливо висловлюватися допоки залишався хоч якийсь шанс на те, що він може передумати. Щойно я прийняв рішення продати землю (і корову мені доведеться знайти покупця й для Ахелоїс, можливо, якогось дивака з мішком чарівних бобів на обмін [74]), як ця думка заволоділа мною з силою манії. Тож я продовжив тихо і спокійно: — Це не зовсім правда, містере Стоппенгаузер. Минулого літа банк купив ферму «Витримка», коли її виставили на аукціон. А також «Потрійну М».
— То були інакші ситуації. Ми утримуємо заставу на ваші первинні 80 акрів, і нас це цілком задовольняє. Що ви робитимете з тими ста акрами пасовища, не становить для нас інтересу.
74
Алюзія на англійську народну казку «Джек і бобове стебло», в якій хлопчик вимінює корову на боби, котрі потім виростають до неба.