Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
Перед собою він бачив юнака з блідою, жовтувато-сірою у яскравому світлі ламп шкірою. У нього був вигляд наляканого напівголодного хлопчика. Джейк застережливо здійняв тарілку, і юнак зупинився. Проте його погляд був прикутий не до Орізи, а до Юка, що стояв під Джейковими ногами. Тваринка розпухнатилася, і від цього, здавалося, збільшилася вдвічі. А ще вишкірила зуби.
— Ти… — почав Джейк, але договорити не встиг, бо двері, що вели до зали ресторану, розчахнулися і на кухню ввірвався один з ницих людей. Не вагаючись, Джейк жбурнув тарілку. Вона простогнала у вогкому повітрі, що сяяло від ламп, і відітнула непроханому гостеві голову акурат над борлаком. Безголове тіло зробило кілька дрібних кроків ліворуч та праворуч, наче гуморист, що химерно вклоняється зі сцени у відповідь на аплодисменти, а тоді впало.
Наступної ж миті в Джейкових руках з’явилося по новій тарілці. Його руки знову були схрещені в позиції, яку сей Айзенгарт називала «бойовою готовністю». Він перевів погляд на кухарчука, котрий стояв з ножем і сокиркою в руках. Проте загрози в його поставі не відчувалося, подумав Джейк. І знову поставив питання, цього разу повністю:
— Ти розумієш нашу мову?
— Ога. Тіко зувсім трожечки, — кивнув хлопець і кинув сокирку на підлогу, щоб червоним від миття посуду великим пальцем і вказівним показати, наскільки трошечки. — Я вчу, відколи сюда попав. — Пальці на другій руці розтислися, і ніж полетів до сокирки на підлогу.
— Ти з Серединного світу? — спитав Джейк. — Адже так, я правий?
У розумових здібностях хлопця-посудомийки Джейк дуже сумнівався («У телевікторині йому нічого не світить», поза сумнівом, пустив би шпильку Елмер Чемберз), але принаймні на тугу за батьківщиною йому клепки вистачало. В його переляканих очах Джейк побачив журбу.
— Ога, — сказав хлопець. — Зтудова я, з Ладвега.
— Це десь біля міста Лад?
— На північ, подобається тобі чи ні, — відповів кухарчук. — Ти вб’єш мене, парубче? Я не хочу вмирати, хоч і тоскно мені.
— Якщо скажеш мені правду, то від моєї руки не загинеш. Чи проходила через цю кухню жінка?
Повагавшись, хлопець кивнув:
— Ога. Її вели Сейр і його банда. Вона була без ніг, голова теліпалася… — Він показав, як саме теліпалася в жінки голова, ставши від цього ще більше схожим на сільського дурника. Джейк згадав про Шимі з Роландової розповіді, про часи, коли він жив у Меджисі.
— Але не мертва.
— Нє. Я чув, як вона дихала.
Джейк озирнувся на двері, але ніхто не з’являвся. Так. Йому слід забиратися звідси, але…
— Як тебе звуть, хлопче?
— Джохабім я, син Госси.
— Послухай, Джохабіме. З цього ресторану можна вийти у цілий світ, який зветься Нью-Йорком. Там такі хлопці, як ти, живуть вільно. Раджу тобі йти туди, поки є змога.
— Вони зловлять мене, приведуть назад і здеруть шкуру з живого.
— Ні, ти просто не розумієш, наскільки велике це місто. Як Лад, коли він був…
Він поглянув у каламутні Джохабімові очі й подумав: «Ні, це я не розумію. А якщо я зависну тут, переконуючи його, то отримаю те, на що…»
Двері до ресторану знову розчинилися. Цього разу всередину спробували прорватися двоє ницих людей одночасно, і обидва застрягли в дверях, не в змозі зрушити з місця. Джейк метнув обидві тарілки й спостерігав, як вони пролетіли хрест-навхрест, кожна своєю траєкторією, та познімали голови обом новоприбулим якраз тієї миті, коли вони прорвалися всередину. Тіла попадали на спини, й двері знову захряслися. У школі Пайпера Джейку розповідали про битву біля Фермопіл, де греки відбили напад перського війська, що вдесятеро переважало їх чисельністю. Греки заманили персів у вузький гірський прохід — у Джейка ж були ці двері кухні. Допоки вороги заходитимуть по одному-два (а це неминуче, якщо тільки вони не знайдуть спосіб атакувати з флангів), він їх убиватиме.
Принаймні поки не скінчаться Орізи.
— Зброя? — спитав він у Джохабіма. — Є тут якась зброя?
Джохабім похитав головою, але, зважаючи на його тупуватий вигляд, важко було зрозуміти, що він мав на увазі: «На кухні зброї нема» чи «Я тебе не знаю».
— Гаразд, я пішов, — сказав Джейк. — А якщо ти, Джохабіме, не хочеш звалити звідси, поки є змога, тоді ти ще більший дурень, ніж здаєшся. А дурень ти ого який, повір. Там є відеоігри, хлопче. Подумай про це.
Проте Джохабім і далі витріщався на нього порожнім поглядом, тож Джейк здався. І щойно зібрався заговорити до Юка, як крізь двері до нього звернувся чийсь голос.
— Гей, малий. — Жорсткий. Конфіденційний. Обізнаний. Голос чоловіка, який тобі зацідить, щоб відібрати п’ять доларів, і переспить з твоєю подружкою, бо йому так схочеться, подумав Джейк. — Твій друг фадда мертвий. Точніше, його ззіли на обід. Не дурій і виходь, якщо не хочеш стати десертом.