Червоне доміно

Друга його пропозиція звучала трохи інакше: одразу стати співробітницею організації. Це означало, що одного чудового дня він «введе мене в дію» — тобто закине в якусь із країн соціалістичного табору, бо для роботи за письмовими столами у Франкфурті-на-Майні він мав уже, мабуть, досить «героїв». Певна річ, він враховував і те, що рано чи пізно мене можуть арештувати. Саме такий кінець чекав усіх його людей по той бік Ельби — одного раніше, іншого пізніше.

Отак-то він уявляв собі моє майбутнє. Не знаю, яку з цих двох пропозицій він вважав приємнішою для мене. У всякому разі, я прийняла останню. Після того його особистий інтерес до мене згас, що, однак, аж ніяк не засмутило мене.

Вже через два тижні мене привезли в якусь відлюдну садибу, де навчали людей, яких мали закинути до так званого «східного блоку». Садиба ця належала одному промисловцеві, за досить значну суму він здав її в оренду організації. Відмовившись цим самим від користування одним з двох своїх мисливських маєтків, він розцінював цю свою жертву як внесок у боротьбу з комунізмом.

З усіх осіб чоловічо? статі, які знайшли собі там притулок, найменш несимпатичним здався мені Міхаель Томас. Насамперед тому, що він ніколи не роздягав мене очима, коли я потрапляла в поле його зору; крім того, він не намагався раз у раз обняти мене й домовитися про зустріч, як це завжди знову й знову намагалися робити інші. Я була для нього просто товариш по роботі, з яким він муситиме колись розділити невеселу долю.

До того ж я скоро помітила, що цей Томас зовсім не дурень. Правда, він був злодієм, холодним і спритним готельним злодієм, людиною, що пройшла вогонь і воду, але він дуже добре знав, чого хоче. Своє перебування в цій відлюдній садибі особливого призначення він сприймав з доброю порцією цинізму, взагалі властивого йому, — він мав звичку цинічними зауваженнями ніби відмахуватися від усього, що було йому неприємне.

Щоправда, навіть цей його цинізм розвіявся, коли позавчора нас терміново викликали й одвезли до Франкфурте, де згодом Фабріціус і його американський шеф сповістили про те, яке почесне завдання вони для нас приготували. Ну, що ж, за це я не могла засуджувати Міхаеля. Я дуже добре розуміла, що він не мав ніякого бажання сідати за грати. Зрештою, він мав цю можливість і в Федеративній республіці.

Він трохи пожвавішав лише тоді, коли наш зовсім замучений рено загальмував перед лейпцігським Гранд-готелем.

— Уфф! — промовив він, відкидаючи з лоба пасмо волосся. — Оце була поїздочка! А тепер що?

— Насамперед мусимо розмовляти лише по-французьки. Адже ми французи. Не забувай про це. Ходімо!

У Гранд-готелі обслуговуючий персонал був на диво чемний, це мусив визнати навіть Міхаель. Ми показали наші папірці, нам вручили ключі, і один вельми поважний на вигляд добродій повіз нас ліфтом нагору і провів до наших кімнат.

Одне з двох: чи то Фабріціус не поскупився і вгатив у цю справу чималеньку суму, чи то портьє дуже захоплювався Парижем і французами. У всякому разі нам дісталися розкішні номери, обидва з видом на привокзальний майдан.