Оповідання

Уявімо тепер, що ця химородна дійсність, учуднена в усних переказах улюбленого діда, сприймається через мітотворчий розум дитини, що творить власний світ із хаосу незрозумілих фактів, і ми матимемо ключ до світосприймання Ґабріеля Ґарсії-Маркеса. Дід цей був зовсім реальний, реальним був хлопець, народжений 1928 року, як реальним був навколишній світ, про який ішла розповідь. Було це рідне містечко Аракатака в приморській зоні Колюмбії, де серед ностальгічних спогадів про бананний бум економічно й морально догнивало традиційне аґрарне суспільство.

Якщо Маркес твердить, що після восьмого року життя не сталося більш нічого цікавого, то в цьому багато правди. Перуанський прозаїк і критик Варґас-Йоса фактично інтерпретує всю його творчість як одне суцільне заклинання демонів дитинства. Подібно до свого літературного батька Вільяма Фолкнера, колюмбійський письменник відтворює під назвою Макондо цілий мітичний світ, який доповнюється і збагачується з кожним новим оповіданням. Ці оповідання стали шкіцами до монументального полотна Сто років самотности, яким письменник у 1967 році завоював світ. П’ятнадцять років і кілька повістей пізніше йому присуджено премію Нобеля (1982).

"Похорон Мами Ґранде” (великої мами, матріярха, праматері) — один із згаданих шкіців. Хоч він виділяється серед інших гостротою політичної сатири та пародійним наслідуванням копюмбійської журналістичної мови, він становить характеристичний фраґмент того фантастичного і заразом кошмарного світу, що йому ім'я Макондо. — В. Б.