ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
Все-таки безглуздо так сидіти. Мюленберг не відриваючись випиває півкухля і в цей час починає відчувати серце. Потім він допиває решту і йде до телефону.
— Фрау Ліз, доктор ще не повернувся?
Ні, не повернувся. Серце починає стрибати десь біля самого горла. Мюленберг намагається заспокоїти його другим кухлем пива. П’ятнадцять хвилин наростаючого хвилювання перетворюються на впевненість: сталося…
Він притискає руку до серця: трубка іонізатора тут, у кишені. Треба негайно сховати її або знищити. Так, звичайно, знищити. Як це зробити? Кинути в Ізар?
— Кельнер, візьміть гроші.
Він сідає в автобус і через десять хвилин виходить з нього біля мосту. Пішоходи тягнуться по його тротуарах безперервною стрічкою. Дехто стоїть біля поручнів, милуючись прозорими струменями річки.
Чорт забирай, це не так просто. Якщо кинути трубку, вона попливе, і її можуть одразу ж піймати. Треба її спочатку розкрити. Але й тоді вона стане вертикально і може не потонути. До того ж неодмінно хто-небудь побачить усе це. Ні, тут нічого не можна зробити.
Мюленберг знову сідає в автобус і їде на Вольфратсгаузенське шосе: там, по дорозі до полігона, він бачив підходящі місця. Ось, наприклад. Він проходить назад від зупинки, звертає праворуч і спускається до річки. Нікого нема. Кругом кущі. Тут він виймає трубку, розкриває її. Потім щільно забиває мокрим піском усі проміжки між її дрібними деталями, які він сам придумував, монтував, впаював… Закриває і кидає далеко в Ізар. Невеличкий сплеск, і ідея Гросса йде на дно.
Руки в Мюленберга тремтять. Це ж злочин. Це схоже на вбивство. Що ж робити! Ціною одного злочину знищується другий. Іншого виходу нема.
Задихаючись, він знову піднімається на шосе і, добравшись до зупинки, важко ввалюється в автобус. Тепер він майже спокійний.
Так, Гросс, очевидно, відмовився. І навряд чи зможуть примусити його погодитися. А це означає, що Гроссу кінець: він стає ворогом держави. Що робити?..
Однак треба перевірити, чи все це так.
Фрау Ліз зустрічає Мюленберга з широко відкритими очима, бліда, розгублена.
— Щось трапилося, фрау Ліз?
Вона нічого не може сказати від хвилювання, але жести її говорять: «Сталося щось жахливе! Заходьте, заходьте, пане Мюленберг». Нарешті, мова повертається до неї: вони приходили сюди, троє, наказали відімкнути лабораторію, щось шукали, питали, де пан Мюленберг.
У лабораторії скрізь сліди обшуку. Мюленберг кидається до вогнетривкого ящика. Він розламаний, і папки Гросса нема.
Чорт забирай, удар за ударом! Тепер нема нічого: нема Гросса, нема його записів, нема машини. Все в їхніх руках!
Черга за ним, Мюленбергом. Він тепер теж ворог. Це цілком зрозуміло. Порятунку нема. Дивно, що його не взяли, коли він повертався в лабораторію. Мабуть, якась випадковість…
Можна було б скористатися нею і спробувати вислизнути за кордон. Так роблять герої пригодницьких романів: вони купують аероплан з пілотом, переодягаються, гримуються і летять. Гримаса, трохи нагадуючи гірку усмішку, настовбурчує вуса інженера. Так, у житті це виходить трохи інакше. Його заощаджень ледве вистачило б на купівлю нового костюма або на те, щоб прожити дуже скромно протягом місяця. Лишається чекати.
Дзвінок унизу примушує його здригнутися. Фрау Ліз входить і мовчки завмирає на порозі лабораторії в запитальній позі.
— Вигляніть з вікна, — тихо говорить Мюленберг. Хазяйка підходить до вікна.
— Це Ганс!
Ганс… Мюленберг відчув себе так, немов він — стомлений замерзлий подорожній, що добрався, нарешті, до свого затишного теплого житла. Ганс… Як добре! Він сповнений довір’я, навіть ніжності до цього юнака. Тепер можна буде хоч обговорити становище. Ганс — єдиний учасник усієї цієї історії, який може не постраждати. Адже він тільки електротехнік.
Мюленберг розповідає все швидко, намагаючись нічого не пропустити, не втратити жодної хвилини. В будь-яку мить по нього можуть прийти.
Ганс приголомшений подіями. Протягом десяти хвилин він переживає щось схоже на те, що Мюленберг пережив за день.
— Виходить, — схвильовано говорить він, — «машина смерті» буде створена?
— Важко сказати, Ганс. Я вже кілька разів переглядав записи Гросса, придивляючись, чи не можна відновити по них конструкцію іонізатора. Думаю, що це під силу тільки дуже винахідливому і високоосвіченому інженерові. Але, мабуть, і такі люди працюють в лабораторіях військового відомства.
Час минає. Вони мовчать, марно намагаючись знайти хоч яку-небудь відповідь на запитання: що робити?