Що впало, те пропало

— Протягом цього курсу, можливо, навіть сьогодні, ви прочитаєте щось важке, не зовсім зрозуміле й затавруєте: повна маячня. Чи я буду заперечувати, коли наступного дня ви проголосите свою думку на уроці? Навіщо мені займатися настільки непотрібними речами, скажіть, будь ласка? У нас із вами й так небагато часу, усього тридцять чотири тижні занять, і я не стану його витрачати на суперечки про позитивні якості якогось оповідання чи поезії. Навіщо, якщо будь-яка думка суб’єктивна, й остаточного рішення бути не може?

Дехто з учнів — у тому числі Глорія — занудьгували, але Піт абсолютно точно розумів, про що говорив містер Рікер, він же Ріккі-хіппі, адже, узявшись за записники, прочитав десятки критичних праць про Джона Ротстайна. У багатьох із них Ротстайна називали одним із найвидатніших американських письменників двадцятого століття, нарівні з Фіцджеральдом, Гемінґвеєм, Фолкнером і Ротом. Були й інші — меншість, але їхній голос був доволі чутним — які стверджували, що його роботи ординарні й беззмістовні. Піту потрапила до рук одна стаття в «Салоні», автор якої назвав Ротстайна «королем дотепів і святим-покровителем дурнів».

— Час розсудить, — сказав містер Рікер першого дня другого року навчання Піта в середній школі. — Він походжав туди-сюди, шурхаючи своїми старовинними кльошами й час від часу змахуючи руками. — Так! Час безжально відокремлює маячню від не-маячні. Це природний дарвінівський процес. Саме тому романи Грема Гріна можна купити в будь-якому магазині, а романи Сомерсета Моема не можна — ці романи, звичайно, існують, але їх треба замовляти, а робити ви це станете тільки в тому випадку, якщо вам про них щось відомо. Для більшості сучасних читачів нічого про них невідомо. Підніміть руку, хто з вас чув про Сомерсета Моема, і я скажу вам, як пишеться це ім’я.

Жодної руки не піднялося.

Містер Рікер кивнув. Досить сумно, як здалося Піту.

— Час показав, що містер Грін — це не-маячня, а містер Моем… Не настільки маячня, але про нього можна й забути. Він написав кілька досить непоганих романів (як на мене, «Місяць і гріш» — чудова річ, мої юні леді та джентльмени, чудова), і ще він написав чимало чудових оповідань, але жодного з них не включено до ваших підручників.

Чи варто мені побиватися через це? Чи варто лютувати, трясти кулаками й волати до справедливості? Ні, я не стану цього робити. Подібний відбір — природний процес. Рано чи пізно ви зрозумієте це, юні леді та джентльмени, хоча, коли це станеться, я залишуся у вашому дзеркалі заднього виду. Розповісти вам, як це буде? Ви прочитаєте щось, скажімо, «Dulce Et Decorum Est» Вілфреда Овена. Візьмемо його за приклад? Чому ні? — А потім низьким голосом, від якого в Піта по спині побігли мурашки й стислося горло: — «Личинами карги й шкарбуна, зігнувшись у воді стоячій, кахикаючи, ревучи від залпів, на відпочинок, що маячив удалині, ледь пленталися ми, мов ті старі шкапи…» і тому подібне. Хтось із вас скаже: ось маячня. Порушу я свою обіцянку не сперечатися, хоча й вважаю вірші містера Овена найкращою поетичною спадщиною Першої світової війни? Ні! Наразі це всього лише моя думка, а думка, це як дупа — є в кожного.