Джим Ґудзик і машиніст Лукас

Друзі почали напружено вдивлятися в лінію путі.

– Здається, там у піску якісь сліди, – сказав Джим.

– Так, – пробурмотів Лукас. – Виглядають як паротягові.

– Якщо це знову не Фата, – стурбовано проказав Джим. – У такій пустелі ніколи завчасно невідомо, природне це явище чи якесь інше.

Вони підкотили ближче, але цього разу картина не зникла. Це дійсно були сліди і піску, сліди від паротягових коліс.

– Виглядає так, – констатував Джим, – ніби тут хтось проїхав до нас.

Лукас зупинив Емму, спустився вниз та оглянув слід.

– Чорт забирай! – вилаявся він зрештою та пошкріб у себе за вухом. – Тут і насправді хтось уже проїхав до нас. І знаєш, хто це був?

– Ні. А хто?

– Ми самі. Це Еммини сліди. Схоже, ми зробили величезне коло і повернулися до наших власних слідів.

– Ой-ой-ой! – жахнувся Джим. – Але ж нам треба якось вибиратися з цієї клятої пустелі!

– Цілком слушно! – підтвердив Лукас. – Усе питання у тому як.

Він став уважно оглядати все навколо.

У небі справа від них їхав паротяг, випускаючи з труби великі та картаті мильні бульбашки. Зліва височів старий маяк. На його найвищому майданчику якийсь кит робив стійку на голові. Позаду Лукас побачив універмаг, із вікон та дверей якого росли дерева. А просто перед собою він помітив довгу низку телеграфних стовпів.

Там дротами розгулювала родина бегемотів.

Лукас подивився на небо. Три сонця стояло на трьох різних місцях. Яке з них справжнє, а яке міраж, визначити було неможливо.

Лукас похитав головою.

– Це не має сенсу, – пробурчав він. – Треба чекати, поки міражі Фата Моргани не закінчаться. Інакше нам звідси ні за що не вибратися. І потім, нема чого дарма витрачати вугілля та воду. Адже цілком не відомо, скільки нам доведеться триматися на старих запасах.

– А як ти гадаєш, коли Фата скінчиться? – похмуро поцікавився Джим.

– Гадаю, що вночі,– відповів Лукас, – коли не буде так спекотно.

Тут вони залізли назад до кабіни, аби перепочити та діждатися заходу сонця.

Від спеки обох хилило до сну, і Лукас уже засинав, коли Джим раптом запитав його:

– Чому ж вони були такі сумні?

– Хто-о? – позіхнув Лукас.

– Усі,– стиха відповів Джим, – я маю на увазі усландський міраж.

– Може бути, ми побачили їх саме тієї миті, коли прийшов наш лист, – замислено проказав Лукас.

Джим глибоко зітхнув. Дещо згодом він сумно запитав:

– Лукасе, як на тебе, ми колись ще побачимо Усландію?

Лукас дружньо поклав руку на плече Джимові і, бажаючи втішити, відповів:

– Є в мене така впевненість, що одного чудового дня ми всі втрьох повернемося до Усландії – ти, Емма та я.

Джим підвів голову, і його очі стали великими-превеликими.

– Ти чесно так вважаєш? – із надією в голосі запитав він.

– Я можу ледь не слово дати, – пробасив Лукас.

На душі в Джима відразу стало легко та весело, ніби вони вже були на шляху додому.