Без козиря [збірка]

— Ото й нам би треба.

— Звісно, під лежачий камінь і вода не біжить.

Із грудей у шахтарів з шумом виривається зітхання.

— Якби в нас менше було шкурників. А то як що — «мовчи та лиш». Максим Мостовий уже казав: «Морочать вас вариводи, а ви й вуха розвісили».

— Бо Мостовий правильну лінію веде — більшовицьку! Я там у тюрмі наслухався, надивився: меншовикові де тепло, там і він. На язик широкий, а як до діла, так і хвіст набік. Точнісінько, як наш Пантелеймон Петрович. А ще були там, що за землю й волю. Есери називаються. Все їм ставок та млинок сниться, а об робочого бояться руки закаляти. А що вже на більшовиків сичать, так більше нікуди. Ні, правильнішої за більшовицьку партію нема — до біса панів! Заводи робітникам, землю селянам, а хто не робить, той не їсть! Погана, скажете, програма?

Крізь туге коло продерся Семен Сухий і довго тиснув Байді руку:

— Отак би й давно, Гордію. Найматись прийшов?

— Хіба такого приймуть! — сказав шахтар, із захопленням дивлячись на Байду. — Вони бояться більшовиків, як вогню.

Від цих слів Байда враз виріс у власних очах і вже з погордою сказав:

— Стану я їх, буржуїв, просити. Прийдуть більшовики — роботи усім тоді вистачить!

Від контори котився Задоя. Гордій Байда вийшов із кола.

— Ти ж навідуйся до нас, — говорили шахтарі. — Може, дещо почуєш. Правда — вона як джерельна вода.

— Ой, каламутять її попсуї! Був один такий у тюрмі.

Вийшовши з двору, він звернув у степ. На сході в червоних шматках роздертої китайки вставав ранок. Тепер Байда ступав уже твердо й упевнено. Він відчував, що в його житті от зараз трапилась якась зміна. До цього часу він був просто собі звичайний, хіба що з волячою силою, вибійник, а зараз уже на нього, на Гордія Байду, звіряються люди, просять поради.

Він розправив завжди похилі плечі і, може вперше, випростався на весь свій зріст. Гаряча кров заструмила по жилах.

— Байда ще покаже вам! — погрозив він кулаком, обернувшись до контори. — Пам'ятатимете Байдів!

На скошених нивах жовтіла прошита срібним павутинням стерня і ніжно хрускала під важкими підошвами постолів. По черствих обніжках у сухому бадиллі шарудів вогкий вітер. Де-не-де, розплескані дощами, сиротливо чорніли покинуті копи. Господар їх, скосивши ниву, узявся, мабуть, за рушницю і, може, десь стоїть зараз на кордонах Радянської Росії або пробивається в приволзьких пісках на Царицин, а може, і в Сілезьких руднях копає для німців вугілля. Сухими струпами на степу сиділи селянські шахти-вертушки, заростаючи вже бур'яном. Чорним мереживом проносилось над степом гайвороння, а в небі тяглися ключі журавлів у вирій.