Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Всеросійське товариство охорони історичних пам’яток, засноване в 1965 році, і партія «Вітчизна» («Родина») — це сучасна реінкарнація «Чорної сотні». На думку Лакюра, їхні програми спираються на нацистську ідеологію. Організація «Пам’ять» користувалася підтримкою на найвищому рівні в ЦК КПРС, КДБ та армії[121]. Як і ЛДПР, «Пам’ять» була однією з перших спроб органів держбезпеки спрямувати контрольований націоналізм проти прозахідної демократичної опозиції. Ідеолог ґорбачовської «перебудови» Алєксандр Яковлєв пов’язував народження сучасного російського фашизму з КДБ[122]. Фанатичний антисемітизм «Пам’яті» своїм корінням сягав офіційної радянської антисіоністської пропаганди та конспірологічних стереотипів російських націоналістів. У квітні 1987 року «Пам’ять» опанувала Всеросійське товариство захисту історичних пам’яток і налагодила тісну співпрацю з подібною російською націоналістичною організацією «Батьківщина» («Отечество»). Їхня ідеологія була «цілковито ірраціональною»: вони були вірні Радянському Союзу як ядерній наддержаві, проте водночас, як і ті націоналісти, про яких йшлося раніше, вважали, що в його керівництві переважають євреї та інші неросіяни[123]. «Пам’ять» стала «криптофашистською вуличною бандою» та «навчальним табором» для нового покоління націоналістів і фашистів, таких як Дуґін і Баркашов[124].

Починаючи від 1960-х років публікації російського «самвидаву»[125] й іноземних кореспондентів у СРСР підтверджували зростання тут неонацизму. Російські дисиденти описували в’язнів, які перейшли від захоплення сталінізмом до фашизму та говорили про необхідність створення «радянської фашистської партії». Набули популярності погляди російського православного дисидента Геннадія Шиманова, який підтримував союз радянської тоталітарної держави з російським православ’ям. У 1980-х роках радянські медії дедалі частіше стали публікувати листи від неонацистів та аналізували діяльність неонацистських угруповань. Члени неонацистських груп на кшталт Дуґіна активно діяли у депресивних робітничих районах Центральної Росії та Західного Сибіру. У квітні 1982 року неонацисти влаштували акцію протесту на Пушкінській площі в Москві з нагоди дня народження Адольфа Гітлера, проте, у порівнянні з жорсткими репресіями проти націоналістів та інших дисидентів в Україні, покарання для цих та інших неонацистських і фашистських активістів було м’яким, а часом взагалі відсутнім[126].

Російський націоналізм, сталінізм і націонал-більшовизм злилися у потужну та впливову течію думки, протилежну політиці, яку здійснювали в Росії за ліберальних часів Ґорбачова і Єльцина. Як пише Лакюр: «Присутність багатьох колишніх чільних партійних функціонерів, генералів армії та КДБ серед лідерів правих вражає так само, як і живучість цих ветхих ідей»[127]. У 1992 році російські націоналісти, згуртовані в Національному фронті порятунку, створили «спільний фронт зі вчорашньою партійною та державною номенклатурою»[128]. Вони забезпечили основу, спираючись на яку Путін зумів наприкінці десятиліття опанувати владу і залишитися популярним, демонтуючи демократичні здобутки Росії й ведучи три війни — у Чечні, Україні та Сирії.