Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Що ще? — запитала Норма. — Має бути ще щось.

— Небагато. Цей чоловік — неабиякий егоїст. Ага, ще він захоплюється ракетболом — грає двічі або тричі на тиждень. Я хотіла було розпиляти його ракетки навпіл, але він тримає їх у спортзалі. Можливо, саме там Джастін і зустрів цю жінку, вона може бути тренером з аеробіки. Та скільки б він не займався спортом — все одно схожий на кабана. Гадаю, це все через пиво. Атож, пиво він обожнює.

— А знайомі, друзі? — запитала Норма. — Мають бути якісь люди.

— Під час розмов він зазвичай тільки сидить і скаржиться — Нормо, як це називають в ідиші?

— Kvetch!

— Авжеж, сидить собі і «квечить», що йому бракує друзів. У нього немає близьких знайомих, окрім того дівчиська з дімсам. Їй вдалося його захапати, тож для нього це шанс.

— Якщо вона така погана, як ти гадаєш, — мовила Гізер, — можливо, краще взагалі нічого не робити, нехай заплутаються в цьому павутинні? З часом вони зрозуміють, що «виходу немає», і опиняться у власному пеклі.

— Гізер, ти й досі нічого не зрозуміла. Я не хочу, щоб він просто почувався нещасним, то для мене не помста. Я хочу, щоб він знав, що то справа моїх рук.

— Отже, — зауважила Норма, — вимальовується перший крок: треба дізнатися, що то за одна.

Керол кивнула.

— Саме так! А тоді я знайду спосіб дістатися до нього через неї. Коли відкусиш голову, хвіст відмирає сам. Гізер, у тебе ж є приватний детектив, якого ти використовуєш у справах із розлучень?

— О, це легко — Бет Томас. Суперспеціаліст — не мине й двадцяти чотирьох годин, як він сяде Джастінові на хвіст і дізнається про неї все, що тільки можна.

— А ще він дуже милий, — докинула Норма. — Може, запропонує тобі побавитися в ліжку, то й платити не доведеться.

— Двадцять чотири години? — гмикнула Керол. — Ді­знатися її ім’я можна за одну годину — варто тільки встановити жучка на кушетці його мозкоправа. Джастін, либонь, увесь час про неї теревенить.

— Мозкоправ, Джастінів мозкоправ… — мовила Норма. — Дивно, що ми про нього забули. Як довго Джастін до нього ходить?

— П’ять років!

— П’ять років тричі на тиждень, — вела далі Норма. — Гм-м, враховуючи вихідні, це приблизно сто сорок годин на рік… Помножимо на п’ять — загалом маємо сімсот годин.

— Сімсот годин! — вигукнула Гізер. — Що, на Бога, можна обговорювати протягом семисот годин?

— А я здогадуюся, про що вони говорили останнім часом, — зауважила Норма.

Протягом кількох останніх хвилин Керол щосили намагалася приховати, що Гізер і Норма її дратують: вона так глибоко занурилася в горловину свого светра, що виднілися тільки очі. Це часто траплялося й раніше, вона почувалася дуже самотньою. Та й не дивно: безліч разів друзі підтримували її на життєвому шляху, обіцяли бути вірними, але зрештою геть її не розуміли.