Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
— А я думаю, — сказав вже спокійніше Володько, — це залежить не від підходу, не від реальності зображення, не від фотографування. Це залежить від здібності автора. Від слова його залежить. Можна те саме слово поставить так і сяк. І від того, яку воно буде кидати від себе на нашу уяву тінь, від того залежатиме сила самого твору. У слові сила. Воно має безліч вібрацій, безліч тонів, І коли автор має більший слух на слово, так само, як композитор на тон, тоді він може витворити більшу гаму. Я так думаю.
— Думаєте правильно, — сказав Андрій Андрійович, бо не хотів перечити. Хотів краще висловлювати свої думки, що їх мав так багато в запасі. — Я все-таки люблю класиків, — сказав він по короткій перерві. — Такий Бальзак. Така його «Шагренева шкіра». Боже, Боже! Який величезний світ думок, які чудові порівняння й образи. Або Гюго, Мопассан. Російську літературу люблю. Це чудові, монументальні речі. Толстой! Коли я його читаю, я тремчу, я жахаюся. Що за невмолима логіка людських почувань. Чи то жінка, чи мужчина, юнак, чи дитина — кожний від початку до кінця, від народження до смерті, в кожному відтинку життя — кожний живий, справжній, правдивий. Ні одного фальшивого тону, ні один звук не ріже вуха. Люблю Ібсена! Мені здається, що коли б не вони, не ті люди, що колись жили й колись творили, я не бачив би нічого на цьому світі дійсно вартого уваги! — майже з пафосом говорив Андрій Андрійович.
— Все минуле видається кращим від сучасного, — сказав Володько. — Але ми тепер зовсім задивлені в будуче, через те сучасності майже не помічаємо. Ми цілком в будучому. Я сам глибоко вірю в кращу майбутність, і це дає мені силу бути тверезим у чинах і оптимістом в думках.
— Молодість! Чудова, мрійна молодість! — викрикнув Андрій Андрійович. Потім зняв пенсне, витер його й знову одягнув. Поволі пили чай. Володько не дуже любив чай. Пив його скорше з чемності. Так само й курив. Не звик курити, не любив тютюну, навіть цигарки не вмів добре тримати. Тримав її незграбно між двома пальцями правої руки, час від часу клав її в уста, тягнув у рот дим і, не затягаючись, одразу випускав його.
— Я зайшов, — почав знову Володько, — до вас, Андрію Андрійовичу, в одній справі.
— Кажіть! Слухаю!
Володько пояснив, за чим прийшов. Розповів про читальню, про відношення кооперативу. Андрій Андрійович слухав його з увагою і цікавістю. І коли Володько скінчив, Андрій Андрійович промовив:
— Чудово! Я вас цілком розумію. Підтримуватиму вас всіми своїми силами. Маю тільки одно застереження.
— А саме? — запитав Володько, дивлячись уважно на Андрія Андрійовича.
— Ви говорили про «Просвіту». Маю відносно цієї організації свою думку. Не люблю її духу. Просвітянщина на нашому грунті не на місці. А по-друге: хто там у тій «Просвіті» сидить? Константин Павлович Медведський? Цей буржуйчик з кругленькою голівкою й такою ж інтелігенцією? Цей «щирий», що з народності зробив собі професію й торгує нею, мов сидуха капустою? Ні, ні. Дозвольте мені бути на віддалі гарматного стрілу від вашої «Просвіти». Не маю наміру влізти в шаровари й танцювати гопака.
— Не можу з вами, Андрію Андрійовичу, погодитися. Не в назві й не в «просвітянщині» суть. Суть у змісті. А зміст вкладає той, хто працює. Можна плекати широкі штани, гопака, а можна й інші речі. Я принаймні маю на увазі далеко ширші наміри, ніж гопак і штани. Хоча скажу вам одверто, що й гопак, і штани, і все інше, що має цей народ, все це складники його культури. По-моєму, смішно цуратися того, що мали наші діди. Мусимо тільки всьому надати інший, новий зміст, і це все.
Андрій Андрійович з усмішкою дивився на захоплене, розчервоніле Володькове обличчя.
— Ну, — казав він, — робіть, як знаєте. Мене підкуплює ваша безпосередність і ваш ентузіязм. Але читальню можна було б підтягнути поки що під статут кооперативу. Це було б просто, практично й позбавило б вас багато праці, якої ніхто крім вас не зробить. Ну, а куди дінемо Габеля? — запитав на кінці Андрій Андрійович.
— Це вже його турбота. Наше завдання вичерпається після того, як він вибереться звідти. А це ми зробим — хоче він чи не хоче…
— Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться, — казав Андрій Андрійович. — Ну, але рішено: ви робіть своє. Я зберу управу кооперативу й закличу на засідання вас. Виберемо вас інструктором культурно-освітнього відділу й віддамо у повне ваше розпорядження читальню й все, що до неї належить. Зробимо перевибори управи, затягнемо до неї нових членів з молодих, дістанемо кредит, привеземо товарів і рушимо крамницю в хід.