Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
— Запевняю вас, це вам здалося.
— Ні! — ще більше розпалюючись від недовір'я Вайса до його слів, заперечив Хакке. — Ні, не здалось! За один оцей тиждень вісім отаких раптових смертей! І всі покійники напередодні своєї раптової смерті чогось акуратно здали ключі від службових сейфів тим, хто їх потім замінив. Це звідки ж така передбачливість?
— Ви стали хворобливо недовірливі, Хакке, — насмішкувато докорив його Вайс.
Насмішка обпекла Хакке.
— Ні, — сказав він. — Я завжди холоднокровний. Тільки зараз я в нестямі. От, слухайте: в расово-політичному управлінні партії було заведено картотеку на самих найчистіших арійців, еліту нації. Професори не раз виміряли їх циркулями і весь їхній родовід розписали. А тепер картки змінили. І знаєте, ким вони вважаються? Вони записані, як євреї. Га?! Це ж навіщо? Із концентраційного табору в Блехамері привезли в партійну канцелярію документи, одяг з червоними хрестами на спинах і жовтими смугами. І стільки комплектів привезли в брезентових мішках, скільки в картотеці замість кращих наці стало вважатися євреїв.
— Ну, знаєте, — сказав Вайс, — це ж боягузи: вони на все йдуть, щоб врятувати свою шкуру.
— Атож, — погодився Хакке, — на все. Тепер засудили і прирекли до страти з десяток найнадійніших з тих, кого я знаю. Прийшов я на службу, став їх ганьбити — ну, як зрадників. А мій начальник наказав мені замовкнути. Потім я двох із цих «покійничків» у госпіталі есесівському зустрів у Ванзее: гуляють по парку в піжамах. Одні тільки бороди відрощують, а в інших усю пику забинтовано після пластичної операції.
Вайс, закинувши ногу на ногу, сказав зневажливо:
— Ви наївні, Хакке. І, по суті, не тільки не досить обізнані, але, на жаль, ваша палкість підтверджує, що на службі вам не довіряють. От і все.
— І ви про це все знаєте? — здивувався Хакке.
— Звичайно, — ствердно кивнув головою Вайс. — І це все робиться в інтересах майбутнього імперії.
Хакке налив собі вина, випив одним духом, витер губи тильним боком долоні. Очі його дивились тривожно.
— Я, здається, наговорив зайвого?
— Зовсім ні, — сказав Вайс. — Я слухав вас з великим інтересом. І здобув користь для себе, а значить, і для моєї служби. — Потягнувся, заклав руки на потилицю, пояснив: — Адже нам теж, можливо, доведеться застосовувати заходи для маскування. І дечим з вашої інформації ми, звичайно, скористаємось. Ви не заперечуєте?
— Тільки не згадуйте джерела! — злякано почав благати Хакке. — Ради бога!
— Добре, — погодився Вайс, — це я можу вам обіцяти. Але послуга за послугу: ви мені поможете скласти записку з цього питання, і я порядком власної ініціативи представлю її своєму керівництву. Бо, я гадаю, гер Мюллер, — він усміхнувся, — перенісши свою неприязнь до мого шефа на службові відносини, не повно ознайомить його з досвідом гестапо в цьому напрямі. І якщо ви подасте мені істотну допомогу, то, зрозуміло, і я зможу бути вам корисним. Пам'ятайте: у нас, закордонної служби, є деякі контакти з західними розвідками.
— Я знаю, — понуро відповів Хакке.
— Ну, то й добре. Отже, якщо ми відповідно атестуємо вас перед ними, вам не доведеться відрощувати бороду.
— Мені здасться, — невпевнено сказав Хакке, — в гестапо мене все-таки цінять. З наказу начальства я тепер щодня читаю в канцелярії різну марксистську літературу, вивчаю листівки, випущені підпільниками…
— Вас хочуть сунути до них?
— Можливо, — відповів Хакке. — Але мені не хотілось би.
— Чому?
— Хоч би як я крякав цитатами, комуністи одразу збагнуть, що я підсадна качка. Хоч кого ми совали в камери, всі, як один, прогорали вже в перші дні. — В його голосі почулася заздрість: — Я чув, у Швейцарії недавно закупили багато ліжок у туберкульозних санаторіях і декого з наших відвозять туди в санітарних вагонах, а потім на ношах вносять у будинок. Але щастить, звісно, тим, хто займав велику посаду. — Зітхнув: — У крайньому разі, я пішов би у псевдопартизанський загін, ми їх тепер формуємо на території Голландії, Бельгії, Данії. А потім, як учасник Опору, лишився б там до кращих часів.
— Ви фантазер, — перервав його Вайс. — А на які кошти ви житимете?
Хакке усміхнувся:
— У цих країнах є досить заможних людей, які підтримували націстів. Зрідка я нагадуватиму їм про це. Дуже делікатно, в межах суми, потрібної для зовсім скромного способу життя.