Лялька

— О! Мрачевський!.. Він уже не грається в соціалізм?

— Та де там! Тепер він каже, що варто відкласти першу тисячу карбованців та познайомитись з такою жінкою, як Ставська, і політика геть вивітриться з голови.

— Бідний Клейн був іншої думки, — сказав Вокульський.

— Та що там Клейн, зайдиголова!.. Він хороший хлопець, але ніякий продавець. Мрачевський, ото було зух!

Вродливий, цвенькав по-французькому… А як він поглядав на клієнток, як підкручував вуса!.. Цей не прогавить свого на світі і схопить пані Ставську, от побачиш!

Старий уже виходив, але в дверях ще зупинився і сказав:

— Женись на ній, Стаху, женись!.. Вщасливиш жінку, врятуєш Спілку, а може, й магазин наш залишиться. Що там винаходи!.. Інша річ — в наш час розуміти політичні цілі, коли можуть статися незвичайної ваги події. А літаючі машини… Хоч, може, й вони знадобилися б? — додав він, подумавши. — Ну, зрештою роби, як знаєш, але якнайшвидше вирішуй про пані Ставську, бо я відчуваю, що Мрачевський не проспить грушку в попелі. То — зух!.. Літаючі машини… А втім, хто його знає… може, й вони на щось здадуться?

Вокульський залишився сам. «Париж чи Варшава?.. — думав він. — Там велика, але непевна мета, тут — кількасот людей…»

— Яких я не можу бачити! — несподівано закінчив Вокульський.

Він підійшов до вікна й деякий час виглядав на вулицю, просто щоб зосередитись. Але все його дратувало: рух екіпажів, метушня пішоходів, їх заклопотані або усміхнені обличчя. Найбільше іритував його вигляд жінок. Йому здавалося, що кожна з них уособлення дурості і фальшу. «Кожна з них рано чи пізно знайде свого Старського, — подумав він, — бо кожна його шукає».

Незабаром Вокульського знов відвідав Шуман.

— Дорогий мій, — сміючись, гукнув він ще з дверей, — ти можеш мене вигнати, але я, однак, надокучатиму тобі візитами…

— Будь ласка, приходь якнайчастіше, — відповів Вокульський.

— Значить, ти згодний? Чудово! Наполовину ти видужав… От що означає сильний мозок!.. Не минуло й семи тижнів тяжкої мізантропії, а ти вже починаєш терпіти рід людський, та ще й у моїй особі… Ха-ха-ха! А що було б, якби в твою клітку впустити яку-небудь шикарну молодичку…

Вокульський зблід.

— Ну, ну, я розумію, що ще зарано… Але тобі вже час показуватись між людьми. Це вилікувало б тебе остаточно. Візьми, наприклад, мене, — правив далі Шуман. — Поки я сидів у чотирьох стінах, нудьгував, як чорт на дзвіниці, а тепер — тільки-но показався на світ божий — і до моїх послуг тисяча розваг. Шлангбаум хоче мене ошукати і що день, то більше дивується: як це я, такий ніби наївний, наперед знаю всі його наміри. Він навіть став мене поважати.

— Скромна втіха, — зауважив Вокульський.

— Зажди!.. Другу втіху я маю від своїх одновірців з фінансових кіл, які чомусь гадають, що я маю великі комерційні здібності, однак, не зважаючи на це, вірять, що можуть крутити мною, як їм захочеться… Уявляю собі їхнє розчарування, коли вони переконаються, що я не маю ані великих комерційних здібностей, ані настільки дурний, щоб стати пішаком в їхніх руках…