Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Одного разу на сам Щедрий Вечір покликали Борислава до сусіднього села Колотоків. Хтось там ногу вивихнув і потребував негайної помочі. А село те було не близько. За горою. А ціла гора лісом покрита, а в лісі рови та скелі, а стежки снігом засипані. Але Борислав устав і пішов.
Прийшов до хворого, допоміг йому й вертається додому. Пізній був вечір, зірвався вітер, мело снігом. Івана не хотіли пустити. Казали йому:
— Не йдіть в таку погоду. Лишіться у нас на святу кутю. Будемо дуже раді.
— Ні, — сказав Іван. — Не можу зістатись у вас. Піду!
Встав і пішов. Вітер мів снігом, по небу тягнулись хмари. Тільки десь-не-десь проривалась і моргала ясна зірка, ніби око гарної дівчини, та ще час від часу то випливав з-за хмар, то знову ховався великий, круглолиций місяць. Борислав квапився, бо хотів до Нового Року зайти додому. А стежки зовсім заметені. Сніг глибокий, копкий. Ноги грузнуть і ховзаються. Втомився старий, поки вийшов на гору, задихався, а коли був уже на горі, став, щоб відсапнути. І чує Іван з сусіднього села дзвони. Великий дзвін вдарив дванадцять разів. Іван зрозумів, що він вже не дійде додому, що Новий Рік прийшов. Зняв шапку, перехрестився широким хрестом і вклонився до самої землі. Так, ніби перед ним стояв Новий Рік, так, ніби Іван його бачив.
В той час втих зненацька вітер. Хмари на небі десь зникли зовсім, І лишилось воно велике, хороше небо з ясними зорями й великим, світлим місяцем, що стояв майже над головою. Стало так гарно, так весело навкруги. Молоді сосонки непорушне, ніби заворожені, стоять, білий, чистий сніг іскриться в очах, і стільки скрізь розсипано барв, що ніхто не знає, яка з них краща.
І почув Іван, що зовсім недалеко від нього хтось ніби закашляв. Так, ніби старша вже людина, що йшла й закашлялась. Іван насторожився й зрадів. О, думає… Іще одна душа серед цього лісу в такий час знайшлася. Хвала Богу! І не встиг Іван докінчити своєї думки, як з-за молодої, розлогої сосни виступив дебелий, старий чоловік. Місяць ясно освічував його велику постать. Мав він довгу, сивасту бороду. Одягнений у жовтому, з великим, виложеним ягнячим коміром кожусі. На плечі у нього ловецька рушниця, а коло нього великий ловецький собака-вовчак.
«Ну, — думає Іван Борислав. — Не зробив я нікому зла, не думаю, щоб і мені хтось хотів його робити».
Зняв чемно шапку й виразно, голосно сказав:
— Слава нашому Богові! З Новим Роком будьте здорові, добрий чоловіче! А той відповів:
— На віки-вічні слава йому! І вас з Новим Роком вітаю. Звідки мандруєте?
Так і так. Все, як було, розповів.
— Ага! — сказав чоловік з рушницею. — Так! А чи не могли б ви пройтися трохи зо мною. Хочу вас дещо розпитати. Що доброго у вас чувати? І чи готові ваші села?
Але тут мушу ще добавити: край, з якого походив Іван Борислав, був завойований чужинцями. Були там над Дніпром села, але не жили в них вільні люди. Панували наді ними чужинці. В урядах, в судах, у школах. Навіть у церкві. Не признавали чужинці тих людей за людей. Не хотіли шанувати ні їх самих, ні дітей їх, ні їх святих могил. А люди мов полонені, коритись мусили.
Іван Борислав сказав незнайомому:
— Маю час і охоче з вами пройдуся… А в селах наших нічого нового. Все ще так є, як було.
— Ну, то обійдем ось цю гору й підем, скажем їм, — сумі проговорив незнайомий. — Ходімо!
Обидва пішли. Увійшли в ліс глибокий. Йшли без стежок, без доріг. Часом на якусь галявину виходили. Місяць світив на них з високого неба. Довга тінь тягнулась за ними. Собака, йшов спокійно по слідах незнайомого.
Обходили всі яри, всі долини. Виходили на гори й дивились з них униз. Краса й тиша скрізь стояли. Іван часто не міг заховати радості, який то гарний, великий Божий світ, яка чудова та його земля. І втоми вже не чув, бо радів, як мала дитина. Здавалось, що він вперше в житті подивився на землю свою звисока й вперше побачив її своїми очима.
— Господи Боже! — казав собі в душі. — Ти єдиний можеш спасти нас від великих гріхів. Син Твій за цілий світ постраждав і викупив його з неволі. Подай нам, Боже, змогу принести жертву за себе й дітей своїх.
Поки молився так Іван, його проводир йшов мовчки перед ним. Часом тільки зупинявся, ставав, обтирав піт на широкім чолі й тяжко віддихав. Йшли так, поки не зайшли в чудову, розлогу долину. Місячне сяйво зовсім заливало її. Сніг горів самоцвітами. Тут незнайомий зупинився й глухим, тремтячим голосом сказав: