Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Почувши, що справа її обходить, Марта поклала книжку иа стіл і підвелася. Але слова кооператора, оте «вечора їй мало», сказане грубо, цинічно уїдливо, її геть пересмикнули. «Що... що таке?» — встигла вона тільки подумати, бо тепер постукано в її двері, Хвилюючись, вона, замість крикнути «заходьте», сама підійшла до дверей і розчинила їх: перед нею на порозі стояв завідувач їхнього підвідділу тов. Безпалько.
— Ви здивовані, я так і знав, — мовив він, посміхаючись. — Дозвольте все-таки зайти?
— Будь ласка.
Він увійшов і спитав знову:
— Роздягтись так само?
— Ну, звичайно.
Товариш Безпалько був у широкій плисковатій шапці та мисливського гатунку бекеші, яку він взяв і повісив на цвяха, де показала Марта.
— То дозвольте вже й сісти?
— Та дуже прошу!
Товариш Безпалько сів, і дівчина також сіла навпроти, почуваючи велику ніяковість. Тут, у своїй кімнаті, господиня бувши, вона мусила трактувати свого завідувача якось інакше, ніж на посаді. Але як? І чого він прийшов? Це «чого» не давало їй спокою.
— Мені не важко догадатись, про що ви думаєте, — мовив гість, зненацька пильно глянувши по кімнаті, — яка причина мого візиту — от ваша думка.
Тепер він пильно глянув уже на неї. Марта мимоволі кивнула головою.
— Службова? — казав він далі, ніби й не помітив Мартиної відповіді. — Звичайно, ні. Для службових справ є посада. А чому вам не припустити, — сказав він раптом, — що я просто зайшов вас побачити? Чи ви не можете собі уявити, що я так звик бачити вас щодня, що не міг, зрештою, стерпіти недільної перерви? Це здається вам неправдоподібним, — додав він, відповідаючи за неї — Тоді справді, яка ж причина?
Тон його мови — лагідний зовні а всередині нетерплячий, рвучкий — дівчину зовсім роззброював.
— Сподіваюсь, ви самі про це скажете, — мовила вона хутко.
— Скажу. Безперечно скажу, — відповів він мовби полегшено.— Але передусім скажу вам, що надворі прекрасна погода. В повітрі тихо й тепло... Весна близько, — додав він зразу саркастично. — І я, признатися, не сподівався застати вас дома. Ішов на «може». Може, так, а може, ні. Пам’ятаєте, є такий роман у Д’Аннунціо?41 В таку погоду треба гуляти. І коли я йшов сюди, то так і думав: товаришка Висоцька, безперечно, гуляє.
— Я таки й справді збиралась іти.
— Не затримаю вас довго. Але щиро сказати, я певен був, що не застану вас дома. Так і час вибирав, щоб найменший був шанс вас застати,.. Ну, а коли вже, думав, застану, так тому й бути. Я — фаталіст... А ви курите? — запитав він, побачивши на столі повну гільзову коробку цигарок.
— Ні... це випадкові цигарки, — відповіла вона.
Цигарки ці приніс Славенко, щоб не відчувати браку
їх під час побачення.
— Багато хто з дівчат курить, — мовив Безпалько досить похмуро. — Примітивне розуміння рівноправності: переймати все, що в чоловіків є поганого — куриги, говорити грубощі, лаятись... Я курив раніше, — додав він,— потім кашляти вночі став, покинув. Мені вже під п’ятдесят. Вдвічі, як вам, правда?
— Навіть трохи більше...
— Але я ще міцний, чорт бери! — скрикнув він.— У теніс граю, як двадцятилітній. Взимку на сковзанцях... Мисливець з мене теж непоганий. Але не так звіра люблю стріляти, як бродити. П’ятдесят верстов у день—це для мене ще дрібниця... От, думаєте, старий бадьориться! Чи не свататись, бува, прийшов — правда, ви так думаєте?
— То що ж, може б, і пов’язала рушником, — відповіла Марта жартівливо, хоч усеред-ині від останніх його слів їй пішов холодок: раптом вона пригадала, що співробітник їй казав, ніби Безпалько поглядає нишком на її ноги!
■— Ви любите шоколад? — спитав зненацька Безпалько.
— Не дуже, — відповіла Марта спантеличено.
— А все ж таки?
Він підвівся й видобув із кишені в бекеші двофунтову коробку шоколаду, перев’язану рожевою стрічкою, як годиться цукериому крамові. Розгорнув її, подав дівчині й сказав, посміхаючись:
— ГІрошу! В моменти високого міркування не вадить зажити чогось смачного, щоб підсолодити цю марну працю.
— І ви завжди міркуєте з шоколадом?
— Ні, я їм шоколад без міркування. Всі ці проблеми мене не цікавлять. Але в людини є апарат мислення, який механічно працює. Цей апарат, діставши враження, викидає вам думку, як автомат па вокзалі викидає перонного квитка, коли всунути в нього гривеник. Іноді ловиш себе на цьому: адже я мислю! І на душі стає неприємно.