Сигнали з Всесвіту
- Автор: Бабула Владимир
- Серия: Сигнали з всесвiту #1
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: Дашкієв Микола
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Сигнали з Всесвіту». Краткое содержание книги:
Тільки тепер, коли я все як слід обміркував, я усвідомив, що вчинив егоїстично. Тільки тепер я зрозумів, що Аленка зреклась польоту заради мене. Чи можу я допустити, щоб я став причиною її відмови від мети всього життя?.. Чи можу вимагати від неї такої великої жертви?.. Боюсь, однак, що я надто егоїстичний і надто боягузливий, щоб вчинити по-іншому.
6 березня. Алена тримається свого рішення, а я все ще не знайшов у собі сили, аби її розраяти. Працюємо разом по підготовці польоту ще з більшим запалом, аніж раніше, щоб хоч чимось віддячити Навратілу, але, незважаючи на це, мені здається, що між нами лежить якась тінь. Навратіл до мене весь час уважний і лагідний, — ба навіть ще більше, аніж раніше, — але я добре почуваю, що він бачить у мені причину відступу Алени. Бачу й по Алені, що вона вже не така весела, як колись.
Побудова корабля просунулась так далеко, що в травні можна буде починати монтування. З заводів усього світу шодня надходять складові частини та пристрої для внутрішнього обладнання, а академік Шайнер повідомив, що за місяць буде закінчена робота на головній стартовій конструкції. Боюсь, що не зможу взяти участі у завершальному монтажі в майстернях, на Місяці, бо Навратіл мене туди, мабуть, не запросить.
21 березня. Доля мстить мені за мою боягузливу поведінку. Я потрапив у дивне становище. Мушу стати зрадником чи донощиком.
Алена вчора вилетіла до Москви в Ядерний інститут, де для “Променя” конструюють атомні реактори. Я гуляв один увечері по Празі. Попрямував до Петржина; хотів оглянути Палац чеської та словенської культури. Коли я піднімався мармуровими сходами, то звернув увагу, що якийсь чоловік іде весь час назирцем за мною. В першу мить я запідозрив, що це — шпигун. Щоб дізнатись, чи справді він іде назирцем, я несподівано повернувся і пішов сходами униз. Чоловік на мить зупинився, потім знову попрямував слідом за мною.
Під Петржином я звернув ліворуч, в напрямку середньовічної частини Праги.
Незнайомий настирливо йшов за мною. Це мене, звісно, роздратувало. Я зупинився, зачекав, поки він мене наздожене, і вже відкрив був рота, щоб вилаяти його, але він мене випередив:
— Ви — пан Северсон, правда ж?
— Навіщо запитуєте, якщо знаєте це так само добре, як я? — сказав я сухо. — Хто вам наказав шпигувати за мною?
Чоловік похитав головою:
— Я б хотів з вами познайомитись, бо ми не тільки земляки, але навіть родичі. Я — Олаф Дітріхсон… — несподівано заговорив він норвезькою мовою. — його вимова, вузьке обличчя й світле волосся — все ніби свідчило, що він каже правду.
Він заявив, що доводиться мені двоюрідним онуком (як кумедно: він старший за мене!) і хотів би поговорити зі мною, але, звичайно, не на вулиці, а хоча б за склянкою кави в якій-небудь тихій кав’ярні. Я охоче погодився: повинен признатися, що це несподіване знайомство мене дуже потішило: після довгої перерви приємно поговорити рідною мовою. До того ж я ще зустрів і родича!
Дорогою Олаф перерахував мені всіх наших предків. З його детального родоводу виходило, що його бабуся була моєю сестрою.
Ми поминули кілька покручених вуличок, поки нарешті знайшли на Малій-Страні під Градом у середньовічному будинку з арками кав’ярню, яка сподобалась моєму праплеміннику: склеписта стеля, підтримувана круглими стовпами; стіни, покриті на висоту людського зросту дерев’яною обшивкою; дерев’яні лави. В кав’ярні було безлюдно й тихо.
Коли праплемінник почав говорити, я спочатку подумав, що на нього просто вплинуло оточення, дух минулого. Однак тепер я вже розумію, що він завів мене до тієї кав’ярні навмисне.
— Ви задоволені, дядю? — запитав мене Олаф і, не чекаючи на відповідь, продовжував: — Побоююсь, що цей світ — не для вас, що ви в ньому почуваєте себе чужим…
Я погодився, бо таке почуття ще недавно охоплювало мене досить-таки часто; але зразу ж почав виправдуватись:
— Все ж я вже починаю розуміти вашу епоху… Я побачив, що люди тепер живуть щасливіше, ніж за моєї молодості…
На мій превеликий подив, праплемінник покрутив головою:
— Не вірте цьому. Нинішня епоха забрала у заповзятливої людини всяку можливість розвитку.
— Не може бути! — заперечив я рішуче. — Погляньте хоча б на академіка Навратіла: щоб він міг здійснити свій блискучий план завоювання сусідньої сонячної системи, йому допомагає Всесвітня Академія наук, а це значить — все людство.
— Це правда, дядечку. В науці він може висунутись, але тільки в науці… Але якщо й так: що він з усього того матиме?.. Його думка незабаром стане загальною власністю, і сусідньою сонячною системою оволодіє не він, а все людство, якщо вжити ваш вираз.
Ці слова мене безмежно здивували:
— Я вас не розумію, Олафе! Адже й Амундсен не хотів заволодіти Північним полюсом!
— А пригадайте-но старих англійських мандрівників, що першими з білих проникли в чорну Африку, або тих, що відкрили Австралію і незнані острови. Чи не були вони розвідниками англійської армії, яка скоро по тому заволоділа всіма цими відкритими землями?.. Всяке нове відкриття збільшувало могутність Англії, а разом з тим і могутність того, хто відкривав нові землі. І це було справедливо. Людина має не тільки природжену жадобу до життя, але й жадобу до влади. Прагне не тільки жити, але й володіти іншими. І тепер народжуються сильні обранці, яким судилося б володіти людством. Але вони не мають умов для розвитку. Їхні благородні поривання придушуються ще в зародку.
Праплемінник замовк, щоб дати мені можливість осмислити його філософію. Повинен визнати, що я його не дуже зрозумів: адже я ніколи не прагнув панувати над іншими людьми. Здавалось, Олаф читав мої думки:
— І ви, дядю, людина шляхетного духу. І вам, членові нашої славетної родини, наперед визначено володарювати…
— Ким і чому? — затинаючись, запитав я, побоюючись, що мій родич збожеволів.
Олаф посміхнувся:
— Це не так безглуздо, як вам здається на перший погляд. Коли я розкрию вам нашу велику таємницю, ви зрозумієте, що я говорю цілком розсудливо… — він притишив голос. — Я твердо вірю, що ви, людина нашої крові, не станете підлим донощиком, і те, що вам тепер скажу, не викажете нікому — ні Навратілу, ні панночці Свозиловій, з якою, як я помічаю, у вас досить близькі стосунки…
— Ми тільки друзі! — запротестував я. — Можете спокійно говорити… З тим, що я десь почую, на торг не ходжу.
— Так, це правильно, — сказав він. — Видно, що я не помилився в вас… — І продовжував: — Отже, ніхто навіть не уявляє, що існує таємне товариство, до якого входять всі шляхетні духом, люди колишнього вищого світу. Я також член товариства. Ми називаємось “Братством сильної руки”. Нас небагато, і однак між нами є обранці майже з усіх білих націй. Кольорових нижчої раси до “Братства” не приймаємо. Кілька наших “братів” виконують нині важливі функції в людському суспільстві…
— А чому ваше товариство таємне? — здивувався я. — Всі народи живуть тепер вільно і одинаки, як я помітив, нічим не обмежуються у своїх діях…
— І все ж ми мусимо ховатись. Коли б ми поткнулись з своєю програмою на люди, всіх нас заарештували б, такий тепер час. Раніше наші могли вільно робити що завгодно, — навіть публічно висунути програму завоювання світу, — і ніхто б нічого не вдіяв. Та й не міг би, бо ми мали владу. А тепер ми таємно боремося за повернення тієї влади…
Я не переставав дивуватись:
— А навіщо вам ця могутність? Кожен сьогодні одержує те, чого потребує, ніхто не боїться стати безробітним і загинути з голоду…
— Однак ніхто не сміє також сказані: “Я вам наказую, а ви повинні коритись!”
— Чого ж тоді прагне це ваше “Братство”?
— Я вже вам говорив: знову завоювати владу.
— Як? Зі зброєю в руках? — затремтів я.
— Так, і зі зброєю. В момент, коли світ чекатиме на це найменше, ми оголосимо йому шах і мат. Серед нас є багато фахівців-енергетиків, які зуміють відновити славу атомної зброї.