Bitches Get Everything
- Автор: Карпа Ирена Игоревна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб сімейного дозвілля
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Bitches Get Everything». Краткое содержание книги:
Хто забудеться – той програв. Хто програв – той іде працювати. По-справжньому.
Отак ми й опиняємося зі Стоґнєвіч у чужій монтажній студії (ви знаєте, що убитий магнітофон «Betacam» коштує 20 тисяч доларів?…), де паралельно з нарізанням якогось пиздоватого ролика збираємося смоктати пиво з треш-їдлом. Крабові патички. Всюди імітація з сурімі. Цікаво, які вони – справжні патички у крабів? Штраф – 300 умовних одиниць. За їдіння і пиття на робочому місці. Так це ж не наше робоче місце… Нашим може бути тільки мент на дорозі, що зупинить нас, занюхавши крабові патички. Патичок до патичка, а дєньгі к деньгам, як люблять казати жлоби. Штраф за їзду в бєзабразном відє – 100 умовних одиниць. Неофіційний штраф. А все ж менше, ніж 300. Віва корупція.
– Ніякої логіки, – каже на все наведене вище Стоґнєвіч.
– Ну та ясно, – погоджуюсь я. – Але як ти ще висидиш на одному місці, якщо не з треш-ресурсом для організму? Від хорошої їжі хочеться літати, від гівняної – сама знаєш що. А чим більше ми сама знаєш що, тим швидше зробимо цей тягомотний ролик. Вапроси єсть?
Ми жуємо і ріжемо. Віддивляємося ще клаптик знятого і ріжемо. І жуємо. Коли патички переморожені і не розгризаються, Стоґнєвіч носить їх покласти на батарею. Нас вперто ніхто не бачить.
– Воістину, людина – вінець творінь Господніх, – каже, звідкись вчергове прийшовши, Стоґнєвіч.
– Га?
– Ну та бо яка інша тварина може насцяти собі в око?!
– В око?… – я задумуюся про тварин.
– Ну да, в око! Коли ти вилізаєш зверху на унітаз громадського туалету, а бризка рикошетом летить тобі прямо в…
– Значить, феміністки мають рацію. Вінець творіння – таки жінка. Чоловіки сцять по-іншому. Там не долетить, нє.
Я механічно тру ліве око, стопаю магнітофон і витискаю в рота черговий псевдокрабовий членик.
Інколи, коли той вислизає зі свого целофанового презерватива на підлогу, в мене з'являється стратегічне завдання: вполювати його і вбити. Щоби він не напав на Стоґнєвіч. «Нє-е-е-ет!!!» – довелося б розтягнутим рапідом голосом кричати мені, задираючи очі догори. А я так не люблю. Тому я з силою, жорстоко затоптую підступний в'єтнамський патик важким черевиком (витримка – мінус 32 градуси Цельсія!) і гарчу страшним голосом: «Здохни, падлюка, здохни!!!»
Стоґнєвіч часто вважає, що я з'їхала з глузду, ця ідея – вже навіть її звичка. А зі звичок продвинуті люди сміються. Правда, вона й сама дуже щиро вміє сміятися. Аж до істерики. Що трохи дивно для психолога, котрим Стоґнєвіч числиться в реєстрах Міністерства освіти.
– Ну та так, – переводячи подих, говорю я. – Уявляєш: приходимо ми в магазин і кажемо: дайте нам нормальних паличок, без усіляких там часників і смаків копченої курки. Нормальних. Ріал стаф. Ми ж мисливці, а не якісь там споживачі. Ми ж не в комп'ютерні ігри з ними бавитися будемо. Ми, ветерани…
Вдома, коли Роздумський іде від нас заспокоювати свою завжди чогось нещасну красуню-дружину, ми залишаємося самі. Тобто тільки втрьох.
І тут уже надходить час інших розваг.
У Льотчика у вухах, у самих хрящах по верхах вух, два товстих срібних чан-майських кульчики. Я привезла їх із останньої подорожі для Кройба, але нам тої зими так і не довелось зустрітися. Брудно-біла зима, мертвотний лютий. Запекла гранатова кров довкола темно-сірого срібла. Другорядне відчуття забутої втрати.
Ми ретельно підбираємо музику для своїх ігор. Оперний спів на повну гучність, коли всі ввічливі і симпатичні сусіди-бюргери повкладалися спати перед напруженим трудоднем – це саме воно. Молода, талановита й поки що не визнана академічною корумпованою номенклатурою російська співачка Ольга Сендерська – yeah. Бо зазвичай оперний спів мене дратує як щось неприродне. А її голос чомусь ні. Хай навіть така попса, як «Il Corsaro» Верді.